На превеликий жаль, у фокус ворожих атак потрапили об’єкти національної енергосистеми. Про те, як мінімізувати шкоду від ворожого терору, розповідає кандидат технічних наук, військовослужбовець…
2015 рік. Район проведення АТО. Екіпаж танка Т-64 під командуванням сержанта Юрія Криворучка підтримує наступ окремого загону «Азов» у Приазов’ї. У результаті успішних дій від бойовиків звільнено низку населених пунктів, а лінію фронту – відсунуто на 20 кілометрів від Маріуполя.
Кореспондент АрміяІnform поспілкувався із членами екіпажа Т-64 командиром танка сержантом Юрієм Криворучко та навідником Олександром Рибаком і попросив докладніше розповісти про запеклі бої, які точилися за село Широкине.
Юрій Криворучко в 1987‒1989 роках проходив строкову службу на посаді командира танку Т-72. Згодом закінчив Криворізький гірничий університет, працював на приватному підприємстві провідним фахівцем із будівельних робіт. Натомість Олександр Рибак строкову відслужив у навчальному центрі «Десна», керував пожежним танком, за цивільною професією – слюсар із ремонту автомобілів.
– Юрію, що змусило вас піти у військкомат у 2014 році?
– У лютому 2014-го, як тільки росіяни почали «віджимати» Крим, для мене стало зрозуміло, що війни не уникнути. Я завітав до Святошинського військкомату, залишив свій номер телефону і став чекати виклику. Мені зателефонували 31 серпня, коли розпочалася третя хвиля мобілізації, і без медичної комісії призвали на службу. Нашу команду спочатку відправили до Львова, а потім у військову частину в Нові Петрівці, де і відбулось формування екіпажів. Там в основному зібрали танкістів із Київщини, Львівщини та Волині. Невдовзі ми опинилися в навчальному центрі «Десна», де Олександр добряче настрілявся з гармати, і з нього вийшов добрий навідник.
Після цього разом із механіком-водієм ми вирушили на танковий завод до Харкова, приймати бойову машину. Нам дістався модернізований Т-64, який мали відправити за контрактом до Конго, всі прилади були підписані французькою мовою. Одночасно також опанували види ремонтних робіт, які зможемо самостійно виконувати в польових умовах. Тим паче, що Т-72, на яких свого часу я проходив службу, відрізняється від Т-64.
– У боях за село Широкине наші частини зустріли сильний опір з боку противника. Ваш екіпаж брав активну участь в наступі. Розкажіть, як все відбувалося?
– Це був наш перший бій. Ми розмістилися на 15-му блокпосту, який називали «пятнашкою». Наш танк розташовувався на горі. Між собою ми називали це місце «бунгало» з видом на море, а сам блокпост знаходився внизу під горою.
Навіть після трагічних подій січня, коли на маріупольський мікрорайон «Східний» посипалися російські «Гради», і загинуло багато цивільних мешканців міста, обстріли не припинилися. У полку «Азов» вирішили піти в наступ, щоб відтіснити противника на таку відстань, з якої б він втратив можливість вести обстріли міста. Він розпочався 10 лютого близько п’ятої години ранку.
Ми отримали команду підтримати наступ близько обіду, швидко заправили пальне, завантажили повний боєкомплект та направились у бік Широкиного. Коли наблизились до села, вже стемніло, їхали ми без освітлення, за допомогою тепловізора вибрали собі позицію для танка, як потім виявилося – дуже вдалу. Адже всі позиції навкруги згодом було знищено, а у нашу машину ворог не влучив жодного разу, але вся вона була посічена осколками. Щоправда одного разу всередину залетіла купа битого шиферу, виходячи з під ворожого обстрілу, не встигли закрити люки.
Наш танковий екіпаж першим зайшов у Широкине. До речі, якби нас придали «Азову» з перших хвилин наступу, то Саханку ми взяли б відразу, а не через дві доби.
Взагалі на той час було багато проблем. Зокрема, не кожний командир знав, як ефективно використовувати в бою таку грізну зброю як танк, що свідчило про відсутність відповідних тактичних навичок у піхотинців. Тож нас намагалися застосовувати як великий кийок. Також був поганий зв’язок із піхотою, що не давало можливості корегувати вогонь з танка.
11 лютого з ранку ми пішли в бій, де зіткнулися на перехресті на Саханку з чотирма ворожими танками, до того ж потрапили під обстріл ворожих РПГ. Тоді, як в уповільненому кінофільмі, я спостерігав, як у наш бік вистрілили 125-мм снарядом. Не повірите, я його добре роздивився та ідентифікував як осколочно-фугасний… У результаті бою один танк противника отримав суттєві пошкодження, інші покинули поле бою.
Довідково: У світовій історії війн такі випадки були непоодинокі. Військові бачили все, як у дуже сповільненому кіно. Так, один піхотинець розгледів міну в повітрі, яка потім впала поблизу, і навіть те, як вона почала вибухати, розпадаючись на шматки. Час для нього дуже сповільнився, і все від того здавалося нереальним.
12 лютого нас підняли з самого ранку. Піхота виявила ворожу колону, яка йшла на Саханку. Ми виїхали на Новоазовську трасу з Широкиного, і я побачив, що в посадці праворуч від нас знаходяться люди зі зброєю без розпізнавальних пов’язок, у камуфляжі, бронежилетах, касках з окулярами та наколінниках. Відразу вийшов на зв’язок із командиром азовців «Кіртом», адже боялися розстріляти своїх. «Кірт» підтвердив, що це ворог.
Оскільки відстань до лісопосадки була невелика, ми відкрили вогонь з кулемета НСВТ. Нас помітили, і ворог почав тікати в бік Саханки, дехто намагався сховатися за молодими деревами. Чергою я зніс разом із деревом того, що заховався за ним, потім переніс вогонь по тій групі, яка відступала, приблизно з двадцяти чоловік, короткими чергами. Більшість з них було знищено. Зі 150 патронів у стрічці залишилось 9.
– Що вам особливо запам’яталося під час боїв за Широкино?
– Був випадок, який мені не тільки закарбувався в пам’яті, а навіть здивував. Я побачив, як на позицію азовців прилетіла граната РПГ. На щастя, від вибуху ніхто не постраждав, але троє хлопців вискочили з укриття і побігли в бік нашого танка. У цей час наш навідник помітив позицію ворожого РПГ, який в той час перезаряджали, здійснив постріл і знищив ворожий розрахунок гранатометників. Я не встиг попередити, що поруч із танком, буквально в двох метрах від ствола, наші хлопці, які від пострілу зробили в повітрі сальто назад. Але саме дивне, що вони знову підхопилися і перебігли наперед танка, чого в жодному разі робити не можна.
– Олександре, ви ще молода людина, але вже встигли повоювати. Які, на ваш погляд, в армії існують проблеми?
– Розповім свою історію. Я служив у навчальному центрі «Десна» в 2012 році. Якби за мною не закріпили пожежний танк, я за всю строкову службу так би і не проїхався на Т-72. У той час танкісти виїжджали на полігон дуже рідко.
У 2014‒2015 роках танкістам видавали небезпечний одяг, він горів і плавився. Ми змушені були купували за власний кошт іноземні комбінезони. Я знаю, що в багатьох арміях є спеціальні танкові бронежилети, які часто допомагають вижити танкісту. Навіть коли броня не пробита, від удару з’являються осколки, відлітають прилади і можуть поранити або навіть вбити танкіста. У нас взагалі поняття бронежилет танкіста немає.
– Місяць тому ми спілкувалися з побратимами вашої роти…
– Так, я бачив публікацію про «Пантеру». Можу тільки додати, що згодом усю нашу роту стали називати «Чорні пантери». Наші танки вирізнялися від серійних, бо були експортним варіантом. Ворогам постійно марилися нацистські танки, а темно-зелене фарбування здалеку було схоже на чорне…
