Палата представників США на чолі зі спікером Джонсоном багато місяців до цього її блокувала, проте, зрештою, 20 квітня таки ухвалила довгоочікуване рішення. Тепер, після розгляду…
Вони з захопленням розповідали свої історії про те, як почали волонтерити. А я стискав руками філіжанку з гарячою кавою і намагався тамувати сльози. Відвертав обличчя, щоб ці мужні україночки не бачили моїх хвилювань…
За ними полювали російські спецслужби
Досі мороз по шкірі від почутого. Я уявляв, як ці жіночки, перебуваючи в окупації, готували їжу нашим бійцям, шили прапори, збирали одяг і все це тричі на тиждень власними автомобілями провозили крізь терористичні пости! Уявіть, як це везти по окупованій території до українських військ повну машину гарячої їжі! І коли тебе оглядають кадирівські посіпаки, розповідати історію про онкохворого родича.
Легко бути патріотом у Львові чи Тернополі. А спробуйте підняти Прапор України тут, у Сєвєродонецьку! Ще у 2014 році! А вони це робили. Так, їх по звірячому били накачані пропагандою мешканці міста, за ними полювали російські спецслужби. Вони розробили цілу систему розпізнавання свій-чужий. І без детектора брехні легко вирахують провокатора хвилини за три, методом звичайного опитування. Час від часу здавалось, що я чую сюжет шпигунського фільму, де є паролі, умовні знаки, таємні зустрічі та явочні квартири. І все це було на нашій українській землі!
Їм не потрібні грамоти із синіми печатками…
Дивуюсь, скільки в цих жіночках сили. І справа не в тім, щоб розібрати за добу півтори тони огірків чи привезти до підрозділів тону води. Справа в їх внутрішньому стрижневі. Вони і досі не припинили свою діяльність. Не втомилися! Кілька разів на тиждень печуть пиріжки й передають їх на позиції. Шиють обереги, роблять ангеликів, плетуть сітки…
І не мають ані відзнак, ані нагород. Їм не потрібні грамоти із синіми печатками. Вони просто знають, що зовсім недалеко, у бліндажах і окопах, стоять звичайні українські хлопці, які захищають їх від російської наволочі. І хочуть передати їм трішечки свого тепла. Та показати, що на Луганщині живуть українці, які бачать власне майбутнє в єдиній державі.
Низько вклоняюсь, вам, рідні мої Луганчани.
