Інформаційне агентство Міністерства оборони України
UA

Квест: знайди призовника

30 Листопада 2019

Кореспондент АрміяInform завітав до Деснянського районного в місті Києві військового комісаріату, щоб дізнатися про перебіг осінньої призовної кампанії.

З військовим комісаром підполковником Дмитром Клабуковим намагаємося усамітнитися в його кабінеті. Нашу розмову час від часу переривають його підлеглі, які приносять на підпис різноманітні донесення й доповіді.

– Даруйте, але це все невідкладно, ­– перепрошуючи, розводить руками Дмитро Олександрович.

Розумію і намагаюсь оцінити обсяг роботи та ступінь відповідальності, яка лежить на плечах військкома.

– А скільки людей працює в Деснянському РВК? – запитую у Дмитра Олександровича.

– Близько тридцяти. І це на один із найбільших районів Києва, де мешкає близько 400 тисяч осіб. У прийомні дні тут збираються до 300 відвідувачів. Можете уявити, яке навантаження на працівників військкомату.

Ви давно у «військкоматівській» системі?

– З 2012 року. А на цій посаді лише два місяці. До цього проходив службу в Кагарлицькому РВК, на Київщині: там призовники набагато свідоміші. Тут, у Києві, своя специфіка. Люди заможніші, ретельно дбають про свої права і так само ретельно забувають про обов’язки. Батьки готові будь-що зробити заради «синочки». І адвоката наймуть, і громадськість підключать…

Чого бояться призовники

– А чого бояться призовники найбільше? Начебто «страшилки» про «дідівщину», широко тиражовані вітчизняними ЗМІ, вже в минулому.

– Бояться не призовники, а здебільшого їхні батьки. Основний страх – «сина пошлють на війну». Як не переконували, що строковиків до району проведення бойових дій не залучають, намарно. Ще одна проблема в тім, що більшість призовників-киян не бачать сенсу в строковій службі. Вони, за активної допомоги тих же батьків, створили таку собі зону комфорту. Піти до війська – це покинути теплу батьківську квартиру. А навіщо? Що мені буде, якщо не піду? А відповідь проста – практично нічого. Штраф 119 гривень, погодьтесь, це смішно.

– Тобто старий стереотип – «не служив – не чоловік» вже давно не працює?

– Більше того, створився новий стереотип: «пішов на строкову, значить не зміг «закосити» або не влаштувався в цивільному житті». Ба більше, інколи на «строкову» біжать від проблем із законом. Три роки хлопчина переховується, повістки бачити не хоче, і раптом приходить до військкомату: «заберіть в армію!» З якого дива така метаморфоза? Робимо запит у поліцію, а на хлопцеві вже кілька кримінальних проваджень «висить». Або інший приклад – батьки роками ховають сина від служби, а потім раптом приходять до військкомату і просять: «Заберіть його до війська якнайшвидше. Він зв’язався з поганою кампанією, почав курити, пити. Хай армія його перевиховує».

«Нещасний випадок, ось і довідку маю…»

– Сумна картина вимальовується. А які найпопулярніші способи для відстрочки від призову?

– За станом здоров’я, перебування на навчанні, відсутність призовника в країні… Інколи навіть вдаються до «тілоушкодження». Людині завтра прибути на збірний пункт, а напередодні ввечері йому «раптово» падає на ноги працююча болгарка. І довідка з травмпункту це підтверджує. Коли просимо показати рану, виявляється – під бинтом нічого немає. Був випадок, коли призовник прийшов із гіпсом на руці і з чесними очима запевняв у бажанні піти служити. Але от «нещасний випадок, ось і довідку маю». Звернули увагу, що «поламаною» рукою він сумку тримає. Відправили на рентген, виявилося: перелому немає… Ось так у військкоматі руку і «вилікували».

– І все ж таки, Деснянський район столиці план щодо призову виконає?

– Я принципово не озвучую яку кількість осіб ми маємо призвати, але скажу, що ця призовна кампанія – одна з найважчих. Якщо порівняти загальну кількість осіб призовного віку в нас у районі та кількість людей, які ми маємо наразі призвати – то вийде така мізерна цифра, що й соромно про неї говорити. Навіть за таких обставин сьогодні виконання плану щодо нашого району становить близько 70 відсотків.

Як боротися?

– Як, на вашу думку, боротися з тими, хто ухиляється від призову?

– Проблема дуже серйозна і вирішувати її слід комплексно. Передусім – зміни в законодавстві. Ті мізерні штрафи, які існують за ухиляння від призову, не лякають. А ще потрібно змінювати свідомість молоді. Для цього має бути державна політика. Давайте відверто: роками створювався негативний образ війська в суспільстві, і нині лише рекламними плакатами людей не переконати! Можна багато розповідати про престиж військової служби, а призовник однак більше повірить сусідові чи родичу, який нещодавно «дембельнувся» і розповідав, що «в армії все погано».

– Але ж відповідальність за ухиляння від військової служби передбачає не тільки штраф, а й арешт строком до шести місяців…

– Так, близько 30 справ найбільш злісних «ухилянтів» передали до правоохоронних органів. На них відкриті кримінальні провадження, але саме через це… вони вже не підлягають призову на строкову! Відчутний ефект давало повідомлення про ухиляння від призову на підприємство, де «ухилянт» працює. Проте дедалі частіше отримуємо відписки, що ця особа звільнилася місяць тому за власним бажанням. Здогадуємося, що наказ зроблено «заднім» числом, але ніяк вплинути на це не можемо.

Можливо, є сенс спробувати залучити до призовної роботи різноманітні громадські об’єднання, які такі активні й патріотичні, щоправда, переважно в соцмережах?

– Знаєте, якось ми із правоохоронцями завітали до хостелу. У поліції був сигнал про порушення громадського порядку, а ми вирішили подивитися, чи немає там наших «ухилянтів». Так, наступного дня під військкоматом зібралися кілька телеканалів, депутати всіх рівнів, громадські діячі й активісти. Всі вимагали припинити беззаконня! Але жоден не згадав, що особи, які ухиляються від призову, і є порушниками закону. Тому діємо лише в межах повноважень. До речі, за годину група наших військовослужбовців вирушає для оповіщення та вручення чергових повісток злісним «ухилянтам» на Троєщину. Маєте змогу побачити все на власні очі. Та й житловий масив, як кажуть, підходящий…

Добровольці проти «ухилянтів»

Заходимо до кабінету, де двоє військових вивчають особові справи призовників. Знайомимося з капітаном Олександром Кунахом і сержантом Володимиром Нитченком.

– Ось вони, наші найпроблемніші, – говорить капітан Кунах, показуючи на чималу теку особових справ. У кожній – не один десяток відривних талонів від повісток, вручених у різні часи. Проте жоден із «ухилянтів» не знайшов часу навідати військкомат.

За пів години, «озброївшись» повістками, вирушаємо на Троєщину. Дорогою намагаюсь познайомитись із військовими ближче. Хлопці добряче понюхали пороху. Обидва добровольцями пішли воювати. Капітан Кунах командував ротою в 43-му мотопіхотному батальйоні. Довелося повоювати на Світлодарській дузі й інших гарячих точках терену АТО. Сержант Нитченко у складі 12-го мотопіхотного батальйону воював неподалік Луганська.

– І як ви ставитесь до проблеми «ухилянтів», особливо після участі в АТО? – не втримуюсь від запитання.

– Виконуємо службові обов’язки й діємо в межах повноважень. Наразі вони такі, – сухо говорить Олександр Кунах, хоча по обличчю видно, що його думки дещо емоційніші. А що може думати людина, яка втрачала в бою побратимів про тих, хто ховається за чужі спини?

Володимир Нитченко має свій погляд. На його думку, лише роздачею повісток проблеми не вирішити.

– Я строкову служив ще за радянських часів у десанті. Пам’ятаєте, який ефект мав фільм «У зоні особливої уваги»? Після виходу його на екран конкурс до військового училища, де готували офіцерів ВДВ, виріс удесятеро. А нині ви можете згадати, хоча б одну кінострічку, яка популяризує військову службу? – говорить Володимир.

Питання повисає в повітрі…

«Ще й сусідів моїх заберіть»

Прибуваємо за першою адресою. Терпляче чекаємо перед дверима під’їзду, поки хтось із мешканців її відкриє. Підходить літня пані, яка вочевидь завершує вечірній променад троєщинськими супермаркетами. Після «допиту»: хто, звідти, навіщо, заходимо до під’їзду.

– Хлопці, а ви в яку квартиру? – не заспокоюється пані.

– У 86-ту…

– А можете і до моїх сусідів у 92-гу зайти. Заберіть їх в армію. Дістали вже своїми постійними «п’янками-гулянками». Якщо не відчинятимуть, то знайте – вони там, можуть по шафах ховатися, – рапортує пані.

Пояснюємо, що, можливо, поліція їй допоможе. Нарешті прощаємося з громадянкою. А ось і потрібна квартира. Олександр Кунах натискає кнопку дзвоника. Згодом чуємо таємниче шаркотіння й запитання: «Хто?»

– З військкомату. Нам потрібен Сергій Валентинович, – відповідає Володимир Нитченко.

– Ой, хлопчики, нема його дома. Та й взагалі не знаю, де він. Отже, нічим допомогти не можу. І двері не відчиню…

«Погана дівка з ДВРЗ»

Змушені лишити повістку в дверях і йти за іншою адресою.

Там двері відчинили, проте пані в засмальцьованому халаті й зі стійким запахом перегару, відповіла, що потрібний нам «ухилянт» живе «десь на ДВРЗ, він собі там дівку знайшов». Послухавши ще кілька хвилин про «дівку» і про сина, який їй «зовсім грошей не дає», йдемо за іншою адресою, попередньо залишивши повістку.

…У багатоповерхівці, куди прорвались крізь заслони консьєржа, нам відчинила симпатична жіночка середніх років.

– Нам би Дениса Андрійовича, – говорить Олександр Кунах.

– Рада допомогти, але не можу, – майже щиро говорить жіночка. – Ми тут квартиру знімаємо, а де господарі живуть, невідомо, – продовжує пані, опускаючи очі долу.

– Добре, тоді передайте синові повістку, і скажіть, що йому «світять» серйозні неприємності, – говорить капітан Кунах.

Симпатична жіночка миттю перетворюється на справжню фурію, з криками, що нічого цій державі не винна, грюкає дверима перед обличчям капітана… Залишаємо повістку у дверях і чимчикуємо до наступного «ухилянта».

За десятком інших адрес ситуація майже повторювалась. З тією лише різницею, що двері зовсім не відчиняли або оповідали про відсутність «розшукуваного».

«Вася, відчини, я помиритися хочу!»

Наостанок заходимо в типову троєщинську 16-поверхівку. Настирливо дзвонимо у двері потрібної квартири. Традиційно ніхто не відчиняє. Раптом із сусідньої виходить рішуча пані.

– Ми з військкомату, маємо вручити повістку вашому сусідові Сергію Васильовичу, – говорить Володимир Нитченко.

– І що не відчиняють? Зараз відчинить, – говорить пані й починає щосили тарабанити у двері. – Вася, відчини, я помиритися хочу!

Двері відчиняються й на порозі постає заспаний чоловік років під п’ятдесят.

– Ось, це його батько, вручайте йому вашу повістку, – говорить рішуча пані і зникає у дверях своєї квартири.

Намагаємося стриматися від сміху, вручаємо чолов’язі повістку для його сина і простуємо на вихід з упевненістю, що мир між цими сусідами настане нескоро.

Дорогою назад військкоматівці згадують випадки з минулих призовних кампаній.

– Один хлопець два роки від нас бігав. Коли вчергове прийшли по нього, двері відчинила мати, добряче напідпитку. Запросила у квартиру, а він лежить на дивані в одязі з рюкзаком. Ми до нього, а він нічого тямить – не розрахував з оковитою. Розбудили, а той як лежав, так встав і пішов. Запропонували хоча б речі зібрати, а він каже: все з собою. Виявляється, він два роки, як тільки-но ми приходили, крізь вікно з другого поверху вистрибував. А в рюкзаку все необхідне складав, щоб кілька днів десь перекантуватися. Цього разу втратив пильність, – розповідає Володимир Нитченко.

Ще багато випадків згадали співрозмовники, коли доводилося майбутніх «захисників» і з-під ліжок витягати, і по шафах шукати, щоб молоді люди змогли виконати священний обов’язок перед батьківщиною. Іншими словами, пошуки призовника часто-густо перетворюються на важкий квест з елементами «екшену» та іноді комедії. Проте, було б смішно, якби не було так сумно…

Читайте нас у Facebook
Лонгрід