Інформаційне агентство Міністерства оборони України
UA

Василь Вірастюк: «Я не їздив туди просто піаритися чи зробити пару фотографій»

17 Жовтня 2019
Василь Вірастюк: «Я не їздив туди просто піаритися чи зробити пару фотографій»

Василь Вірастюк — суперстронгмен світового рівня, дворазовий володар титулу «Найсильніша людина планети», чотириразовий переможець міжнародних змагань за звання «Найсильнішої нації світу». Якось він протягнув п’ять трамвайних вагонів у понад 100 тонн більш як на 10 метрів і встановив рекорд, занесений до Книги рекордів Гіннеса і який не зміг перевершити жоден спортсмен світу.

Уже три роки поспіль разом з колегами з Федерації стронгменів України Василь Вірастюк допомагає українській команді «нескорених» у підготовці до міжнародних змагань, бо переконаний — найкращі ліки для воїнів, які зазнали бойових травм, — це спорт.

2019-го він став одним із тренерів нашої команди на «Іграх Нескорених». Про особливості тренування, поїздки на Схід, про зйомки у фільмах, пам’ятники зі своїм обличчям та спиною, таємницю символів татуювання й багато іншого іменитий богатир розповів для АрміяInform

«Нескорені» не борються за п’єдестал, бо його немає

— Пане Василю, цього року ви разом з президентом Федерації стронгменів України Сергієм Конюшком стали офіційними тренерами української команди «Ігор Нескорених», які відбуватимуться в Гаазі. Як формувався тренерський склад і чому обрали саме вас?

— Два попередні роки ми з Сергієм брали участь у «Іграх Нескорених» за власною ініціативою. Один із членів нашої федерації Олександр Писаренко («Комбат») потрапив до команди. Спочатку він готувався до змагань з жиму лежачи. Сергій писав йому плани тренування, проте так сталося, що він травмувався, підірвав грудні м’язи, і довелося вибирати інші види спорту, в яких він зміг би спробувати вибороти медалі. Вибір пав на штовхання ядра. Зрозуміло, коли твій друг бере участь у таких змаганнях, залишатися осторонь неможливо. Ми з Сашком почали тренуватися. Певний час дещо підказували Олександр Багач і мій брат Роман. Але у брата було обмаль часу, бо він працював у Мінмолоді та спорту. Тому я намагався більше приділяти увагу тренуванням. Вчилися штовхати практично з нуля, бо до цього Сашко ніколи не тримав ядра. Але наполегливо працював і таки потрапив до команди. Україна тоді була на Іграх уперше і Сергій навіть поїхав підтримувати Сашка в Торонто — із власної ініціативи і власним коштом. Торік ми теж підключилися. Було внутрішнє покликання, а також час. Цього року нас уже поставили перед фактом, що маємо очолити тренерський склад. Більшість ветеранів подали нас як кандидатів. Організатори — Стратком — затвердили. Тож ми з Сергієм є головними тренерами цієї команди, яка нині формується.

— Чи долучалися ви до формування команди? Які критерії цьогорічного відбору?

— На щастя, ми не брали участі в цьому. Вже нині ветерани, які хотіли б потрапити на змагання, але не потрапили, мають певні претензії. Наприклад, перед самим змаганням бачив відгуки типу: «не заявляйтеся, тому що до команди потрапити неможливо»…

Але я радий, що на фінальних змаганнях було більш як 300 учасників. Ясна річ, всі одразу не потраплять на Ігри, але дуже добре, що вони заявлялися і довели, що не здаватимуться. Багато хто потрапляє до команди з другого-третього разу. Щодо критеріїв, то головний принцип потрапляння в команду цього року — не спортивний результат, а самі учасники. Тобто, акцент нині — не на медалі, як раніше, а на реабілітацію наших воїнів.

— Суть Invictus Games у тім, що попри результати, нагороджують всю команду за те, що брали участь. Звісно, є переможці й ті, хто посідає друге, третє місця. Але під час нагородження відсутній п’єдестал. Тобто, ніхто не стоїть вище інших. Знаєте, коли наш Вадим Свириденко на змаганнях доходив до фінішу останнім, йому оплескували стоячи. Тому, що захоплювалися його неймовірною витримкою та незламністю…

Якщо говорити про цьогорічну команду, то там спортсменів, які реально можуть принести медалі, лише 10%. Решта — люди, яких треба підтримати — і фізично, і психологічно. І дуже добре, що ми як люди спорту не долучилися до відбору учасників, бо хотіли би бачити там дійсно тих спортсменів, які змогли б поборотися за медалі.

— Вже маєте попередній план підготовки команди до змагань, з огляду на торішній досвід?

— Ніхто не збирається видавлювати з учасників по максимуму, тут інші цілі і методи роботи. Маю сказати, що ветерани зазвичай досить специфічні люди й потребують спеціального підходу. Адже особливо не надавиш, не підкрикнеш, як це відбувається між спортсменом і тренером. Тут найголовніше — роль процесу підготовки й усвідомлення учасниками їхньої відповідальності, їхньої важливості в реабілітації ветеранів.

Олександр Писаренко, який був капітаном першої української збірної, інші учасники минулорічних Ігор тепер відповідатимуть за налагодження спілкування тренерів із ветеранами. Тобто будуть, так би мовити, комунікаторами між бійцем і тренером. Бо тренери — це переважно люди, не пов’язані з армією, війною.

— Знаю, влітку Федерація стронгменів проводила українські змагання серед воїнів під назвою «Звитяга нескорених». Чи запитували хлопці у вас порад про доцільність участі в «Іграх Нескорених»?

— Бувало й таке. Так, хлопці хотіли дізнатися, які в них шанси, чи є потенціал. Бо на наших змаганнях також представлено 6 видів спорту, які увійдуть у програму Invictus. Тож, кому було цікаво, підходили. Ми просто приїжджали на базу, де тренувалися і проживали учасники й були поруч.

— Як реагували бійці на зіркового гостя?

— Я не їздив туди просто піаритися чи зробити кілька фотографій. Вдячний, що хлопці це розуміли.

— Знаю, якось ви навіть возили команду в кіно

— Так, окрім тренувального процесу, вони багато спілкуються, проходять тестування, розмови з психологами, колективно їздять на зйомки. Так підтримують один одного, згуртовуються як команда. Я розумів, що дозвілля їм треба організовувати. Тому торік запропонував хлопцям поїхати на фільм. Узяв стільки, скільки міг забрати. Їздили і на екскурсії в цікаві місця.

Стронгмени на фронті тягають броньовики

— Ви їздили і на передову. Як виникло бажання вирушити на Донбас?

— З військовими здружився ще до початку війни, часто бував у гостях у прикордонників. Відвідував і західний кордон, і східний. На Сході воювали спортсмени з нашої федерації. Зокрема, Олександр Писаренко, якого ми називаємо на змаганнях «Комбат». А також чернівчанин Олександр Кочергін, який виступає з нами. Серед друзів є й ті, хто зазнав поранення під час бойових дій. Коли є вільна хвилина, намагаюся вирватися до хлопців, аби підтримати їх. На жаль, це вдається не так часто, як хотілося б.

— Що найбільше вражає під час таких поїздок?

— Хлопці, які воюють на передовій. Бойовики стоять буквально за 300 метрів від наших позицій — видно, як вони ходять на повний зріст, стріляють. Якось нам сказали, що ділянку, повз яку маємо пройти, прострілює снайпер. І пробиралися там на напівзігнутих… Якось я відвідував друга з позивним «Едельвейс» у районі Мар’їнки. За півгодини потому, як ми поїхали, почав працювати снайпер. Невдовзі потрапив під обстріл футбольний тренер Мирон Маркевич із колегами. Потім стало зрозуміло: їх «здали» деякі місцеві, а ще радіоефір слухали. Про моє перебування там, як з’ясувалося, чули навіть у Донецьку.

— Як вас зустрічають?

— По-різному. Є люди активні, які тішаться приїзду. Є ті, кому не до вподоби ці візити, бо таких людей, як я, там називають туристами. Здебільшого, звісно, радіють, бо відбувається щось нове, хтось приїхав, щось розповів. Співаки їздять, щоб підтримати піснею. Ми їдемо до хлопців не з порожніми руками. Приміром, зі Львова везли амуніцію, футболки, різні подарунки.

Чутки про наш приїзд поширюються швидко. Нас часто просять заїхати ще кудись. Ми не можемо відмовити людям, бо вони знають, що ти там десь у радіусі п’яти кілометрів від них, і тому чекають.

— Під час однієї з поїздок ви проводили змагання стронгменів. Не розчарували хлопці?

— Це було дуже цікаво як для них, так і для мене. Про свої плани ми їх попередили заздалегідь. Але нічого зі знарядь узяти не могли, бо це просто нереально. І винахідливі бійці використовували все, що було під руками. Колесо від КамАЗа чи «Уралу», надягали лямку і тягнули БРДМ. Підіймали саморобну штангу, носили ящики з-під снарядів, мішки з піском. Те, що вони з захопленням це робили, є безсумнівним, стільки запалу і адреналіну було. Їх запалювало саме змагання і можливість проявити себе, перевірити сили. Звісно, не всі могли впоратися з деякими вправами. Наприклад, там був хлопчик, який не міг нести ті мішки з піском. Тож просто тягнув їх до фінішу по землі. Але не здався і дійшов. Важливіше те, що вони виявили ініціативу.

— Ви навіть співали для воїнів. Це був експромт чи готувалися?

— Коли я загітував Віктора Андрієнка, і ми показували хлопцям наш фільм «Іван Сила», з нами був Сашко Педан, Сашко Положинський та інші музиканти, якось так вийшло, що ми зібралися разом, всі почали співати і я приєднався. Це був експромт. Було багато бійців і місцевого населення, казали, що в мне непогано вийшло (сміється).

Тату з козаком «виношував» два роки

— Щодо фільму про Івана Силу. Розкажіть про акторський досвід

— Це фільм про реального українського силача, Івана Фірцака — Силу, як називали його люди. Він народився на Закарпатті (тоді це була Австро-Угорська імперія). Я зіграв циркового велета, який брав участь у боях одразу з трьома-чотирма суперниками і завжди перемагав, але не зміг здолати міцного українця. До цієї історії життя мене якось наче підводило. Ще до зйомок фільму якось був у відрядженні на Закарпатті. Мені сказали, що в Івано-Франківську роблять пам’ятник Івану Силі, але скульптор не знає, як робити спортивну спину. І запропонували з’їздити попозувати. Так і вийшло, що на пам’ятнику Івана Фірцака спина моя. Потім я знявся вже й у кіно про нього.

— Щоб вжитися в роль, брали уроки в когось з відомих акторів?

— Ні, просто читав уважно сценарій. Перед зйомкою намагаюся поспілкуватися з режисером. Кожного разу, коли приходжу на майданчик, щоразу питаю, яку емоцію сьогодні граємо. Адже актори можуть грати по-своєму, але загальну картину бачить і знає тільки режисер.

— Досить непогано виконуєте і комедійні ролі. «Дизель шоу», «Квартал»… Чи складно дається цей жанр?

— Кожна участь у таких проєктах здебільшого спонтанна. Для мене нормально вийти на сцену, щоб це було смішно, бо в цьому і суть таких проєктів. Але неприйнятно вийти смішним і бути незрозумілим — це різні поняття. Тому, коли просять зіграти роль якогось мовчазного охоронця чи тупого бандюка, — я відмовляю, бо це нецікаво. Але це більше хобі, ніж професія. Я займаюся розвитком Федерації стронгменів. Це — основний напрямок моєї діяльності.

— Знаю, що є пам’ятник не лише з вашою спиною, а й обличчям. Позували на створення постаменту відомого богатиря Іллі Муромця?

— Так, це правда. Ідея створити пам’ятник Іллі виникла тоді, коли кияни вирішили відновити історичну справедливість і повернути парку його колишню назву «Муромець». Мене запросили позувати. Найважче було — знайти коня, який у співвідношенні зі мною мав би пропорційний вигляд. Знадобився великий ваговоз, знайдений у парку «Київська Русь». Йому одягнули лати і провели фотозйомку. Скульптор зробив статую понад 4 метри заввишки.

— Ви маєте досить цікаві татуювання. Одне з’явилося після народження наймолодшого сина. Що вони для вас означають?

­— Кожне татуювання у мене з’являється не просто так, а має сенс і значення. Наприклад, тату з козаком «виношував» два роки. Тут продумано кожен елемент: бунчук, пістоль, шабля донизу, а не доверху, прапор — це все сакральні елементи. На передпліччях надпис «Козацькому роду нема переводу» і справді з’явився одразу після народження третього сина. Ідея виникла щойно завагітніла дружина. Я вирішив, якщо нам вдасться виносити й народити дитину нормально, бо після трагедії 2010-го лікарі нам заборонили мати ще дітей, то одразу зроблю це татуювання. І за тиждень після народження малюка цей задум виконав, присвятивши його не лише молодшому, а й синам взагалі. Бо під написом є їхні ініціали: Адам, Олег і Олександр.

— Мрієте, що сини продовжать ваш спортивний шлях?

— Я намагався до спорту долучити діток змалку. Старший — Адам займатися спортом почав з чотирьох років, середній — з 4,5 років. Починали зі східних єдиноборств. Адам захоплювався плаванням і навіть футболом. Та змушувати їх ставати професійними спортсменами не хочу. Це має бути їхній власний вибір. Мене, наприклад, займатися спортом професійно ніхто не змушував. Я з дитинства поставив мету і до неї йшов. Але те, що фізична культура має бути присутня в їхньому житті — це обов’язково.

— Поділитеся секретом, як стають найсильнішими в світі?

­— Я дуже люблю спорт. Постійно чимось займався. Коли 2000 року пішов з легкої атлетики, президент Федерації найсильніших атлетів запропонував мені виступити на змаганнях в Ялті. З цього все і почалося. Вже 2004-го на чемпіонаті світу на Багамах виборов титул найсильнішої людини світу. Було багато емоцій. Коли вже усвідомив, що переміг, то не знав, сміятися чи плакати, і кому зателефонувати. Такі відчуття переповнювали… А друга перемога (2007-го) була ще більш неочікуваною. Відверто кажучи, тоді навіть не сподівався потрапити на основні змагання. Бо був травмований, дуже нервував, щоб не підвести Україну. Але завжди вважав і досі вважаю, що я звичайна людина, така, як і решта. У мене немає ні водія, ні охоронця. Коли підходять підписати автограф, навіть якщо поспішаю, роблю це залюбки.

— Маєте якісь талісмани чи традиції, без яких, скажімо, не вирушаєте в дорогу?

— Ні. Єдине, чого дотримуємося неухильно — присідаємо перед дорогою і читаємо молитву. Лише потім вирушаємо.

Розмовляла Ольга Мосьондз

Інтерв`ю, Новини