Інформаційне агентство Міністерства оборони України
UA

«Мого сина погребли у нерідну землю»

31 Жовтня 2019
«Мого сина погребли у нерідну землю»

Чотири роки мати загиблого атовця безплідно добивається перепоховання тіла єдиного сина.

За неписаними звичаями українці прагнуть ховати своїх покійних родичів там, де вони народилися або де мешкає родина. І якщо не поряд із померлими рідними, то хоча би на одному з ними кладовищі.

Полеглого 31-го жовтня 2015-го капітана Віталія Кравченка дуже врочисто, в присутності величезної кількості містян, погребли у Раві-Руській. Там він проживав до початку війни, працюючи на одному з місцевих підприємств. Здавалося б, усе зроблено людьми як слід. Одначе мати Віталія з тим не згодна: кревно Віталій з цим містом не пов’язаний ніяк…

Сьогодні Залу Пам’яті Міноборони 73-річна Зінаїда Тимофіївна навідала не одна. Її супроводжує настоятель православного храму містечка Буринь, що на Сумщині, отець Дмитро. А ще побратим Віталія, батько трьох синів-офіцерів ЗСУ і теж учасників бойових дій на Донбасі, майор у відставці Юрій Жуков.

Пані Зінаїда уривками, захлинаючись сльозами, намагається розповісти про низку своїх нещасть…

Чи має право Герой лежати у тій землі, де народився?

«Уявіть, що я взнала і про загибель Віталика, й про те, що його вже поховано на чужій стороні, аж на п’ятий день після його смерті,— плаче літня жінка. — Та й сповістили мене про це геть сторонні люди. Слава Богу, хоч військкоматівці відвезли на могилку. Втім на ній я побачила… кимось порізану фотографію сина…

«Я розпочала добиватися перепоховання сина, найняла адвоката. А він украв у мене гроші, які держава виплатила за загиблу дитину. Слава Богу, атовці мені ті гроші якось-то повернули»

До війни син у Раві-Руській довго жив, бо мав цивільний шлюб із місцевою жінкою. Одначе у тринадцятому році вона вмерла від хвороби, залишивши неповнолітнього сина від першого шлюбу. Віталій не мав над пасинком опіки,і той проживав з ріднею. Та поприте він продовжував опікуватися дитиною. Навіть в останню свою тижневу відпустку до хлопця приїжджав.

Кревно з цією землею син ніяк не пов’язаний, і я — єдина його спадкоємиця. Я була неабияк вдячна владі Рави-Руської, яка найменувала іменем Віталія вулицю і школу. Але вважала і вважаю, що він має лежати в тій землі, на якій народився і виріс — у Бурині.

Розпочала добиватися перепоховання, найняла адвоката. А він усіляко затягував справу. Та ще й украв у мене чи не всі гроші, які держава виплатила за загиблу дитину…»

Віталія у частині неабияк цінували, тому що до прибуття в АТО він уже мав серйозний бойовий досвід, набутий на початку 2000-х у колишній Югославії

Добрі люди з-поміж демобілізованих, узнавши про крадіжку, дохідливо і швидко пояснили злодію, що в цьому житті робити негоже. Той повернув кошти до останньої копійчини. Вони ж на чолі з Юрієм Жуковим чотири роки допомагають старенькій домогтися справедливості з перепохованням. Однак безрезультатно, бо чиновнича байдужість міцніша за крицю.

Воював не за мідний гріш…

…Починається церемонія вшанування загиблих на Донбасі. Двін б’є десять разів, звучить стільки ж залпів з автоматів почесної варти. І поки з пані Зінаїдою спілкуються посадовці відомства, Юрій Жуков коротко оповідає про Віталія.

Віталій Кравченко на момент загибелі мав звання капітана і був заступником командира 2-го механізованого батальйону 53-ї ОМБр. Офіцер закінчив факультет розвідки військового вишу, тому нерідко виконував бойові завдання за основною спеціальністю. Його в частині неабияк цінували, тому що до прибуття в район АТО мав серйозний бойовий досвід, набутий на початку 2000-х у колишній Югославії.

У серпні 2014-го Кравченко добровільно мобілізувався у військо. Почав воювати на терені АТО, спершу у складі 24-ї окремої механізованої бригади командиром роти. Його підрозділ бився з окупантами на 31-му блокпості поблизу села Кримського на Луганщині, біля Лисичанська, Артемівська, Авдіївки. Після року війни підписав контракт на продовження служби.

Загинув 31 жовтня 2015-го поблизу Авдіївки разом з колишнім викладачем Львівського національного університету капітаном Володимиром Трушем, підірвавшись на потужній мінній закладці. Лише за три дні перед цим, 28 жовтня, він повернувся на передову після тижневої відпустки у Раві-Руській. Віталій там провідував пасинка.

Посмертно Віталія нагородили орденом «За мужність» III ступеню…

Дуже сподіваюся на нову владу…

Знову спілкуємось із пані Зінаїдою:

«Дуже сподіваюсь на нову владу. Нещодавно від безвиході звернулась до Офісу Президента Зеленського. Там мені, о щастя, негайно надали адвоката, пообіцяли вирішити проблему із перепохованням щонайшвидше. Ось і зараз керівництво Міноборони пообіцяло те ж саме… Думаєте, допоможуть?»

Допоможуть, Зінаїдо Тимофіївно, неодмінно. Бо воля матері полеглих за Неньку нашу не може не бути священною.

Life story, Новини