Однак, сучасний воїн повинен не тільки знати способи точно «доставити» боєприпаси для ураження техніки чи живої сили противника, а й вміти захиститися від ворожих…
Механік-водій легендарного танкового екіпажу шістдесятчетвірки Цариценко Євгеній в інтерв’ю кореспонденту АрміяInform розповів про важкі бої під Широкіним узимку чотирнадцятого.
Танки для Конго воювали в Україні
Євгеній за освітою журналіст. Був начальником відділу фото- відеоновин в Укрінформі.
— Євгенію, що спонукало Вас особисто піти на війну?
— Все почалося з Майдану. Я висвітлював усі події, які там відбувалися. Доводилось багато спілкуватися з активістами, простими людьми, бути на барикадах. Те, що відбувалося тоді в Києві, дуже вразило і дало усвідомлення того, що нація не народжується, а саме відроджується, прокидається від глибокого сну. Ці події стали поштовхом до рішення піти на війну.
На фронт я потрапив як доброволець. Хотів бути серед тих, хто захищає країну, і зрозуміти, що це за люди. Керівник агенції — Харченко Олександр Олександрович — спочатку вмовляв залишитись. Було дуже багато справ — ми тільки почали відроджувати відеоновини в Укрінформі. Проте мене запропонували відправити в АТО спецкором, але я відмовився. Після кількох безрезультатних штурмів військкомату, мені таки зателефонували — за два місяці. Людина, яка займалась підбором фахівців, повідомила, що з’явилася потреба в танкістах. На моє велике здивування, у військкоматі запропонували служити в Національній гвардії. Я погодився й разом з іншими добровольцями відправився в частину у Львові.
— З чого розпочалася служба?
— У частині нас переодягнули, поставили на облік. Майже одразу танкістів перевели до Києва. Нам дуже пощастило, бо комбриг Мусієнко, за фахом — танкіст, добре розумівся на наших потребах, знав душу танкіста. Після формування екіпажів, ми звернулися до командування з проханням надати змогу побувати на танковому заводі. Командир бригади підтримав нас і відправив у відрядження на завод у Харків, де ми готували техніку «під себе». Наша мета була дуже простою, ми хотіли зрозуміти, які види ремонту зможемо робити самі в польових умовах.
— Отже, свій танк ви зібрали власними руками?
— З нашим танком вийшла цікава історія. На заводі підготували собі техніку, ремонтували її, міняли вузли. Тут нам пішли назустріч, підібрали гарні стволи, поставили хорошу оптику. Наприклад, триплекс є без підігріву і є з ним. Нам дали з підігрівом. Тож техніку ми знали досконало й підготували її як слід. Але після закінчення цього відрядження в нас цю техніку забрали. На завод прибув тодішній президент Петро Порошенко й урочисто передав ці танки зброярам ЗСУ. А нам дали Т-64, які мали йти на експорт у Конго. Звісно, умови експлуатації для Конго і України різні. Але тоді на це не звернули уваги й із задоволенням її прийняли.
Блукаюча примара на полі бою
— Розкажіть про свій екіпаж, як почалася ваша бойова робота?
— Командиром нашого екіпажу був Ігор Банах, позивний «Банан», родом зі Львівщини, взуттьовик, навідником — Ярослав Діжик на псевдо «Тихий», за фахом будівельник, і я — механік-водій, киянин, журналіст. Про кожного можна написати книгу, дуже цікаві й надійні люди. Це своєрідна родина, бо від дій кожного залежить життя всього екіпажу. Якщо хтось припускається помилки — гинемо всі. Це дуже чітко розуміли.
Нашу танкову роту направили на Маріупольський напрямок, екіпаж перебував на 14-му блокпосту в Маріуполі, поряд розташований блокпост 14а, який займав батальйон «Азов». Росіяни обстріляли блокпости з РЗСО «Град», але схибили — залпом накрило житловий масив «Южний», загинуло багато цивільного населення. Після обстрілу командування «Азову» вирішило зачистити ділянку, з якої росіяни обстрілювали місто. У наступ із «Азовом» пішов танк нашої роти з екіпажем, який був сформований із киян. Хоча добробат просив для наступу три танки. Тоді кияни із азовцями зачистили Павлопіль, Лебединське й увійшли в Широкине, де противник мав підготовлену лінію оборони.
З’ясувалося, що кияни вступили в бій з трьома Т-72 і зуміли не тільки вижити, а й вести настільки інтенсивну стрільбу, що ствол гармати перегрівся і заклинив. Росіяни не могли прицілитись по нашому танку, а їх оборону подавили. На жаль, командир танкової роти не був присутнім під час атаки і не вів журнал бойових дій. Цей подвиг лишився без уваги керівництва. Завдяки йому нашому екіпажу вдалося зайти в Широкине, противник вимушено відійшов і ми заїхали на Маяк без особливих проблем.
Коли командир з позивним «Кірт» попросив командування замінити танк, який вийшов з ладу на інший, головний у київському екіпажі сказав: «Якщо приїде екіпаж, який знаємо — підемо з позиції на ремонт. Якщо ж прибуде невідомий екіпаж — віддамо йому свій танк і хай їдуть у тил ремонтувати. А самі пересядемо на їхню машину і продовжимо виконувати бойове завдання». Коли ж вони побачили, що їм на заміну прибув наш екіпаж, то погодились відбути в тил для ремонту свого танка.
У штабі «Азову» я здивувався, що нами керує молодий хлопець. Ми доповіли, що прибули під його командування і жартома спитали в нього, де можна «прогріти» ствол. Командир чітко вказав напрямки, виділив нам людину, яка ознайомила з оперативною обстановкою в населеному пункті.
І от, виїхали на бойову позицію. Зробили перший постріл. По нас одразу прилетіла ворожа відповідь з протитанкової «Рапіри». Але хибна. Відкотилися, швидко перезарядилися і вистрілили у відповідь, знищивши ворожу гармату. Наш екіпаж «азовці» одразу полюбили. «Рапіра» дуже всім дошкуляла. По-перше, не знали, де вона стоїть і звідки стріляє. По-друге, гармата відкривала вогонь, щойно добровольці заводили техніку.
— Як вдалося визначити місцезнаходження гармати?
— Під час пострілу командир екіпажу побачив спалах на відстані 700 метрів. Перша спроба була «холодною». З другої ми точно влучили в ціль. Після вибуху ми побачили залишки «Рапіри» — від неї зостався тільки лафет, який противник відтягував з позиції. Постріл виконали фугасом, що викликало підрив не тільки гармати, а й боєкомплекту. Звісно, без бойового досвіду складно визначатись, як діяти. Але інформація, яку вдалося до початку бойових дій отримати з інтернету, дала розуміння різних тактик у польових умовах та в середмісті. Той «дебют» викрив наші помилки. І ми вирішили обрати тактику «блукаючого» танка, яка не тільки дала можливість вижити, а й ефективно знищувати ворога.
…Ми пройшли лінією фронту і знайшли чотири зручні вогневі позиції. Аби противник не виявив нас, переміщалися з однієї позиції на іншу на дуже низьких обертах двигуна, фактично переповзали з місця на місце. Постійно змінюючи локації, ніколи не діяли за шаблоном. Наприклад, з першої позиції ми переїжджали на четверту, і з тієї на другу. Таки прийом дошкуляв противнику. Він не розумів, скільки у нас танків. А коли зрозумів, то відкрив на нас полювання.
Ворог пристріляв наші вогневі позиції, і після першого пострілу танка вся його артилерія відкривала вогонь по нас. Але знищити нас росіянам не вдалося. Тоді противник вдався до хитрощів. На свою позицію він викотив танк. Розвідка доповіла: екіпаж покинув танк. Ми зібралися в штабі й командир запитав: що робитимемо? Відповідь командира екіпажу водночас шокувала і надихнула: «Ми стрілятимемо». Постріл ми зробили, хоча й не влучили. Одразу по нас відкрили шалений вогонь. У радіусі 200 метрів все вибухало й горіло. І цього разу пощастило вийти живими-неушкодженими з бою. Більше цю позицію не використовували.
Одному з російських каналів давав інтерв’ю сепаратист з позивним «Індус». Він чітко описав нашу роботу, але не обійшлось без фантазії — оповідки про натовські танки — німецькі «Пантери» — що буцімто тут воюють. Наш танк — експортний варіант, що вирізнявся від серійних системою пасивного захисту, завдяки чому здавався нижчим. Башта видавалася великою завдяки винесеній позаду корзині. А темно-зелене фарбування здалеку скидалося на чорне.
«Фізик» з фронту готував школярів до олімпіади
— За що ваш екіпаж нагороджено бойовими нагородами?
— У лютому 2015-го розпочалися важкі бої. Росія тоді перекинула важку техніку. Виявивши колону, ми відкрили по ній вогонь. Частину знищили, а решта розвернулась і покинула район бойових дій. Ворожий наступ тоді ми зірвали. Після того на нашій ділянці декілька днів панувала тиша. За цей бій екіпаж першим в історії Національної гвардії України нагороджено бойовими орденами «За мужність».
— Що вас вразило на війні?
— Люди. Цікаво було спостерігати за ними. В одному з екіпажів нашої танкової роти був колишній вчитель з позивним «Фізик». Я бачив людину, яка в холоді, у темному підвалі постійно щось записувала в блокнот. Було дуже зимно, щоб просто нормально спати, а він сидів і писав. Я не витримав і спитав у нього, що той постійно нотує. Відповідь шокувала. Він сказав, що пише учням… завдання на олімпіаду з фізики! Я не розумів, як це так — навкруги війна, смерть, руїна, холод, а він пише формули й задачки!
Насамкінець нагадаю, як Вінстон Черчилль під час війни якось сказав: «Мене часто запитують, за що ми боремося? Можу відповісти: «Перестанемо битися — тоді зрозумієте».
