Однак, сучасний воїн повинен не тільки знати способи точно «доставити» боєприпаси для ураження техніки чи живої сили противника, а й вміти захиститися від ворожих…
Першу олімпійську золоту медаль вона завоювала у 18 років і відтоді полонила серця українських шанувальників. Ольга Харлан — олімпійська чемпіонка, шестиразова володарка кубка світової першості з фехтування та найтитулованіша шаблістка України. У редакції Інформагентства АрміяІнформ вона розповіла, як у Будапешті «заколола» семиразову чемпіонку світу росіянку Софію Велику, розкрила секрети майбутнього підкорення Олімпійських Ігор-2020 та зізналася, кому ж присвячує кожну свою перемогу.
— Олю, нещодавно ви вибороли світову першість. Уже вшосте. Цього бою, передбачаю, чекав увесь світ. Адже тут принципова класика — росіянка проти українки. Цього разу ви добряче полоскотали нерви уболівальникам — доля чемпіонства вирішилася на останньому ударі.
— Так, перевага була лише в один бал. Напруження колосальне, особливо, коли зрозуміла — 14:14, я — або вона. Що бій буде дуже складним я розуміла, але все таки з нетерпінням чекала цього фіналу, тому що так, це — фінал мрії. Я неймовірно щаслива, що зробила це знову.
— Росіянка Софія Велика — ваша одвічна суперниця, хоча вона старша, досвідченіша і титулованіша, 7-разова чемпіонка світу проти на той момент 5-кратної. Перемога на Чемпіонаті світу — це ваш реванш за Ріо?
— Соня насправді велика спортсменка, мені дуже цікаво з нею фехтувати. Так, один на один ми не зустрічалися ще з Ріо: то вона до мене не доходила на змаганнях, то я раніше завершувала. Тому всі чекали і прогнозували, що ми маємо зустрітися саме на Чемпіонаті світу. Як я сама до цього ставилася? Спокійно. Я розуміла, якщо хвилюватимуся про те, хто переді мною, що це легендарний бій і які він матиме наслідки, то я не думатиму, що маю робити на доріжці. Перемогти можна лише тоді, якщо використовувати прийоми з фехтування правильно. Тому, коли нам таки випало зустрітися, насамперед я хотіла показати клас — свою майстерність.
— Для всіх українців ця перемога була знаковою, протистояння Росія —Україна завершилося на нашу користь.
— Так, я це знаю. Усі роки війни наше завдання — на доріжці демонструвати, хто насправді сильніший. Хоча я це намагаюся робити уже майже 20 років. Саме стільки я в спорті.
— Про що говорите, коли зустрічаєтеся на змаганнях із російськими спортсменами?
— Ми ніколи не обговорюємо політику, те, що відбувається між нашими країнами, бо розуміємо, що все одно кожен залишиться при своїй думці. На початку війни українські спортсмени бойкотували змагання в Росії. Наразі перед Олімпіадою це неможливо. Наші спортсмени мають робити так, щоб український прапор здіймався над усіма іншими.
— Останнім часом 14:14 — це для вас критичний рахунок.
— Так, найважче, коли ти виграєш, і раптом хтось починає вирівнювати рахунок, наносить тобі два-три удари підряд. Ти не розумієш, що робити. Можливо, навіть добре, що я отримала три удари підряд і програвала 14:13, тому що настав критичний момент — я зібралася і спланувала наступні дії. Коли нанесла 14 удар, планувала виконати один прийом, але випала можливість зробити інший.
Хоча, відверто, я вірила в свою перемогу, в магію міста, в якому відбувався бій. Адже в 2013 році я також перемогла на Чемпіонаті світу саме в Будапешті. Це місто для мене щасливе. Спасибі, Будапеште, за цю магію.
— На шляху до шостого світового «золота» ви в 1/4-й у важкому протистоянні вибили з боротьби подругу Аліну Комащук — 15:14. Як фехтувати проти того, з ким пліч-о-пліч виборюєш перемоги для країни?
— Важко, перш за все морально. Ми подруги. Практично за кілька днів до того ми влаштували покатушки вулицями Будапешта на самокатах, а потім довелося показати справжній бій. Аліна дуже сильний суперник, ми часто тренуємося разом, знаємо одна одну дуже добре. Мабуть, цей бій був навіть важчий, ніж із Сонею. Але мені прикро, що Аліна не привезла медаль, вона на неї заслуговує. Тоді це був її день. До поєдинку зі мною вона тричі перемогла — 15:14. Тому перед фінальним боєм мені сказала: «Спробуй тепер тільки не виграй» (сміється). Я їй сказала б те ж саме, якби в фінал потрапила вона.
— З Аліною ви потрапляєте в пару на змаганнях, де вкрай важлива кожна перемога.
— Це якась карма. Ми фехтували на Олімпійських іграх у 1/16 за вихід у вісімку. На Чемпіонаті світу — в одній восьмій. Тобто ми потрапляємо в пару на тих змаганнях, де це дуже важливо для нас обох. На рингу, звісно, про дружбу забуваєш, ми — суперниці й все. Тому всі ритуали спортсмена виконуємо — ставимося з повагою одна до одної і після бою обов’язково підтримуємо одна одну, неважливо, хто виграє.
— Тому після поєдинку з Великою ви тримали одна одну за горло?
— Чемпіонат світу був для Софії останньою можливістю реваншу в сезоні, тому вона вирішила мене придушити (сміється). Насправді, Соня — гідний суперник, я її поважаю, а вона мене. У нашому спорті завжди є переможець і переможений, важливо, щоб один міг привітати з перемогою, а інший — підтримати через поразку. Ми підтримали одна одну, після нагородження Соня одразу мені показувала своїх дітей. Я розумію, що для неї — це найбільша перемога. Діти — її втіха, хоч як вона була засмучена поразкою.
— Бачила ваше фото після змагань. Ви з тих дівчат, які в такі моменти ніколи не позують для фото, не дбають про ідеальну зачіску, завжди щира в емоціях. Про що перше думається, коли знімаєте маску?
— Коли нанесла Софії той самий вирішальний удар, перше що подумала: «Та ну!» Я не очікувала, що зможу нанести цей удар так швидко. Це був той момент, коли випадає можливість і ти її встигаєш вхопити. Коли можеш вчасно зорієнтуватися і нанести влучно і правильно навіть незапланований удар. Перемикатися, швидко реагувати, мислити — в цьому і є суть фехтування.
— Серед шаблісток ви одна з небагатьох, кому вдалося вибороти стільки титулів світової першості. Розкажіть про свої відчуття.
— Бути світовою чемпіонкою — дуже почесно і приємно. Це надає сили, віри в себе, але й зобов’язує. Ти мусиш тренуватися ще більше і ще відданіше, аби підтримувати та відстоювати свій статус. Але на цьому зупинятися не збираюся. Є цілі серйозніші — Олімпіада-2020, яка відбуватиметься у Токіо.
— Це будуть вже треті ваші Олімпійські ігри. Вже знаєте до чого готуватися. На чому саме зосередите увагу?
— Дуже важливою є саме моральна підготовка перед Іграми: робота з психологом, тренерами. Також потрібно набратися величезного терпіння. Але, ви праві, набагато легше, коли знаєш, чого варто очікувати. Я очікую, що у Токіо буде набагато важче, аніж у Ріо та Лондоні.
— Як готуєтеся?
— Це досить важкий і тривалий процес, так званий Олімпійський цикл. До цих Ігор я почала готуватися ще 2016-го. Мені якраз зробили операцію на плечовому суглобі та я вирішила, що треба швидко відновлюватися і розпочати тренування.
— Я знаю, що в боксі перед боєм спортсмен вивчає суперника, разом із тренером відпрацьовує тактику. Ви вже знаєте, з ким доведеться вийти на доріжку?
— У цьому плані боксерам легше, адже вони орієнтуються на конкретного суперника. Тут ти можеш змагатися мінімум з одним — максимум із шістьма суперниками. Я завжди налаштовуюсь на максимум. Відповідно, дивлюся за сіткою, хто приблизно може бути. Прораховую варіанти перемоги однієї спортсменки чи іншої і розбираю бій із нею. У мене завжди є план «Б», «В, «Г»… (сміється). Тобто я маю бути готовою до всіх можливих варіантів. Своїх потенційних суперників у Токіо точно дізнаюся уже в квітні. Після відбору формуватиметься рейтинг і стане зрозуміло, хто потрапляє на Ігри, а хто — ні.
— Командне «золото» ви уже маєте з Ріо. Тепер ваша ціль — медаль в індивідуальній першості?
— Поки все складається саме так. Щодо командних змагань, туди досить важко потрапити. Наразі ми восьмі в рейтингу, а треба бути, як мінімум, шостими. Боротьба за місце на Іграх ще триває, і ми не здаємося. Налаштовуватися лише на індивідуальні чи командні змагання — неправильний шлях до успіху. Для мене важливо, щоб на Ігри у Токіо потрапила саме команда — це шанс вибороти більше медалей для країни.
— А як усе-таки легше змагатися, індивідуально чи коли за спиною команда?
— Скажу так: лише три змагання на рік індивідуальні, решту часу ми завжди працюємо командою. Я розумію, що в командній грі відповідальність значно вища, але їхня підтримка дуже важлива.
— Задумувалися, що буде після Олімпіади? Гімнастки закінчують кар’єру дуже рано. Який граничний вік для фехтувальниці?
— Насправді все залежить від того, наскільки твій організм здатен впоратися з навантаженнями. Я в спорті майже 20 років і це дається взнаки. Хоча в нас є 37-річні фехтувальниці. Наприклад, Соні Великій — 34 роки. Вона мама двох дітей. Їй нічого не заважає. Хоча не всі можуть так, як Соня, вона якась просто машина, дуже сильна як особистість. Я захоплююся її можливостями і нею, як жінкою, яка два рази відновлювалася після народження дітей і знов піднялася до Чемпіонату світу.
Що далі? Мене цікавить тренерська діяльність. Нещодавно я почала замислюватися над роботою тренерів. Вона дуже непроста. Адже донести інформацію до спортсмена — це справжня майстерність. Якщо спортсмен не розуміє, треба вчасно змінювати тактику. Наразі я спостерігаю, як виглядає фехтування очима тренера. На місці спортсмена я уже була. Хочу поділитися своїм досвідом.
— Відкриєте якийсь клуб?
— Так. В Україні має налагодилася мережа клубів із фехтування, лише тоді можлива популяризація цього спорту. Наразі велика проблема з молодими спортсменами.
— Ви маєте на увазі, немає заміни?
— Поки що моя заміна — Аліна Камащук. Вона на три роки молодша від мене. В Париж на Олімпіаду поїде вже вона. А так, я не бачу настільки сильних спортсменів і тренерів, які б прагнули бути, наприклад, такими, як Харлан, як Камащук. Зараз підліткам простіше завести свій ютуб-канал і заробляти гроші так, аніж виснажливо тренуватися.
— Поділіться секретом, як налаштовуєтеся на бій?
— По-різному. Але я не з тих, хто переживає все в собі чи слухає музику. Я досить комунікабельна людина. Перед боєм мені треба позитивні емоції, з кимось посміятися, пообійматися, тоді все буде чудово. Перед світовими чемпіонатами я, звісно, нервувала. Відпустило мене, коли я вже знала, що потрапила до четвірки. Це одразу помітно за фехтуванням і за внутрішнім відчуттям. Коли я знаю, що вже точно маю медаль і просто розбираюся, яку саме, тоді починаю творити, розслабляюся, пригадую прийоми.
— Вас обрано членом Європейського Олімпійського комітету атлетів. Які там ваші функції?
— Це комісія атлетів, які завжди цінувалися, тому що це завжди голос, через який атлетів мають чути, бо вони бачать ситуацію зі спортом зсередини. Ми пропонуємо проєкти, відстоюємо права спортсменів, яких, наприклад, несправедливо відсторонюють від змагань. Іноді спортсмен і тренер не є тим конектом, який має бути. Ми — саме той орган, до кого можна звернутися і хто реально може вирішити майже будь-яке питання. Крім того, я член Міжнародної федерації з фехтування, намагаюся посприяти розвитку цього виду спорту.
— Кому присвячуєте перемоги?
— Кожного разу, коли я приїжджаю додому, моя бабуся, якій 76 років і яка до мого захоплення спортом не знала, що ж таке фехтування, каже: «Олю, ти так красиво фехтуєш!» Під час змагань вона просто не відходить ні на мить від комп’ютера. А коли я після бою телефоную рідним, вони завжди плачуть, а я плачу разом із ними. Це ті моменти, коли ти розумієш, що тобою пишаються і тебе підтримують. Це мотивує на нові перемоги. Тому насамперед усі мої перемоги — для моєї сім’ї. І, звісно ж, для країни, в якій я народилася, людям, які захищають нас, тримають нашу країну в спокої дуже високою ціною — нашим воїнам.
Хлопці, дякую вам за те, що ви захищаєте нас, тримаєтеся. Ми вас чекаємо завжди. Повертайтеся швидше додому. Ми зі свого боку будемо радувати вас своїми результатами, ми зробимо усе, щоб наш прапор був вищим від усіх, щоб увесь світ знав про нас. Наш гімн ми співатимемо дуже гучно — для вас.
