Інформаційне агентство Міністерства оборони України
UA

Вояка Буковинського куреня Ореста Білака французи вже 75 років із пошаною називають «Українець»

5 Вересня 2019
Вояка Буковинського куреня Ореста Білака французи вже 75 років із пошаною називають «Українець»

Невідомі сторінки українського війська: «Le 2ème Bataillon Ukrainien des Forces Françaises de L’Intérieur»

Наприкінці серпня 1944-го 75 років тому на горі Бельмон неподалік села Перфонтен, що у Франції, десятирічна дівчинка піднесла старшинам Буковинського куреня букет квітів. Так вона разом із місцевими мешканцями вітала українських вояків із переходом на бік Французького опору. Цей перехід був одним із найвідважніших вчинків Буковинського куреня у роки Другої світової війни. Тоді ж батальйон перейменували на 2-й Український Курінь ім. Тараса Шевченка. У французьких військових документах цей підрозділ значився як «Le 2ème Bataillon Ukrainien des Forces Françaises de L’Intérieur, Groupement Frontière, Sous-Région D.2.».

Одним із цих українців-військовиків був рядовий Орест Білак. У 1941 році, коли на Буковину увірвалася Світова війна, він,16-річний хлопчина з села Багна, що неподалік містечка Вижниця Чернівецької області,вступив до Буковинського куреня і пішов битися проти більшовиків за Україну. На той час у цю добровольчу військову частину входило близько500 чоловіків, переважно молодих людей: селян, робітників, студентів, митців, адвокатів, лікарів, учителів.

У складі куреня Орест у жовтні 1941-го потрапив уже до окупованого німцями Києва. Там українці ще мали надію, що співпраця з німцями допоможе у їхній боротьбі проти більшовиків за нову українську державу. Проте дуже швидко, коли німці активно «почистили» лави українських націоналістів, багатьох убивши або кинувши за грати,  ці сподівання розвіялися. Вояки Буковинського куреня вирішили триматися купи. На початку 1942-го німціперекинулиїх до Білорусі для боротьби проти партизанів.У 1944 році німецьке командування прийняло рішення відправити український підрозділ у Францію для боротьби проти загонів Руху опору.

– Ми трохи розгубилися, коли дізналися, що маємо вирушити до Франції, – розповів АрміїInform пан Орест. – Адже воювати проти більшовицького підпілля за вільну Україну – це одна справа, а от битися проти французьких захисників ми не хотіли. Спершу не знали, що ж нам робити. Навіть мали намір перейти до Української повстанської армії, але робити це було дуже ризиковано: поряд діяли значні фашистські підрозділи, також була загроза опинитися на вістрі боїв по лінії фронту між гітлерівськими та радянськими військами. Тож вирішили рушити до Франції, а там діяти за обставинами.

Діставшись Франції, українці одразу почали шукати можливість зв’язатися із французьким підпіллям. 22 серпня під час перебування українських вояків у казармах у селіВальдагон біля міста Безансон відбувся перший контакт із французьким Рухом опору, який було започатковано через працівників кухні.

– Після першого контакту ми ще відправили до підпільників зв’язкового, але він зник. А 26 серпня у суботу ввечері гітлерівці сказали нам, що завтра треба піти до церкви, але без зброї, – пригадує пан Орест. – У нас виникли певні сумніви, чи все завершиться добре, бо ніколи перед тим фашисти не пропонували нам йти до церкви. Тож вирішили, що настав час переходити до Французького опору. Уночі ми зібралися, вороги намагалися нас зупинити, але наш кулеметник розігнав їх, вистріливши по них довгою чергою. Потім  офіцер вермахту наздогнав підрозділ уже дорогою і пів години, їдучи за нами верхи, намагався переконати повернутися, апелюючи до того, що ми переходимо на бік комуністів.

Але українців уже нічого не могло зупинити. Наступного дня 491 український вояк із повним озброєнням, а це 2 гармати 45 мм, міномети, кулемети й автомати та близько 70 коней із возами значно посилили доволі погано озброєних французьких партизанів, які протистояли в тому регіоні гітлерівцям.

– Нас дуже гарно зустріли французи. Я ніколи в житті до того не бачив і не їв сиру з дірками і не пив такого смачного вина, якими вони частували нас по прибуттю. Потім уже  відбувся збір старшин та підстаршин батальйону, на якому ми вирішили прийняти назву «Український курінь ім. Тараса Шевченка». Відбувся і великий парад куреня,який привітали представники французького штабу руху Опору. Наш курінний доповів, що курінь Тараса Шевченка готовий боротися за волю Франції і славу України. У відповідь французький полковник проголосив: «Хай живе Україна!». Українці відповіли традиційним трикратним «Слава!», яке рознеслося по усьому лісі.

Український курінь у Франції не був декоративною військовою одиницею. Вже 31 серпня 1944 р. одна із його сотень, виконуючи бойове завдання в районі міста Безансон, перехопила  штабну колону гітлерівців. Після жорстокого бою, знищивши близько десяти фашистів та захопивши полонених і мішки зі штабними документами та грошима, українці без втрат повернулися у розташування.

– Ми мали своєрідну перевагу – були одягнені у німецьку військову форму, бо іншої просто не мали ще. Тож користалися цією військовою хитрістю, діяли раптово, вводячи ворогів у оману. Так ми три тижні звільняли французькі села. Найбільше запам’ятався бій, у якому загинуло семеро українських вояків. Ми якраз сиділи на пагорбі і обідали, аж раптом з’явилася танкова колона. Із танка, на якому майорів французький прапор, вийшов вояк. До них вирушив чоловік із французького Опору на перемовини. Проте виявилося, що це гітлерівці, й француза вбили. Українці одразу відреагували і відкрили вогонь. Зав’язався жорсткий бій.

Трохи згодом, через вимогу військової місії Москви в Парижіповернути українців на Батьківщину, постало питання легалізації військовиків у Франції. Українці розуміли, що повернення до СРСР для них означає лише одне – смерть у таборах Сибіру. Тож вони прийняли рішення підписати контракт із Французьким іноземним легіоном.  Уже в складі легіону водному з боївна території НімеччиниОрест Білак отримав осколкове поранення у ногу, внаслідок чогоїї довелося ампутувати. Так війна для нього скінчилася. Після реабілітації в 1946 році він оселився у місті Ліон, деза еміграції початку XXст. сформувалося  українське середовище.Там він зустрів своє кохання – дівчину Василину – яка була його сусідкою ще у рідному селі на Буковині.Вони одружилися, у подружжя народилосячетверодітей. Пан Орест працював кравцем.Упродовж десятків років по завершеннюДругої світової війни цей невтомний український патріот збирав документальну, фотографічну і мемуарну інформацію про Буковинський курінь. Пан Орест має чимало бойових нагород від французької держави, зокрема орден Почесного легіону, медаль «Подяка нації», Воєнний хрест 1939-1945 із позолоченою пальмовою гілкою, а французи з пошаною кажуть на нього «Українець».

Своїх дітей він виховав у любові до рідної землі. Вдома вони розмовляли лише українською. Як розповідає син Юрій, із дитинства він із сестрами не жили у Франції, вони жили в Україні. Адже всі свята відзначалися в українських традиціях, усі канікули діти проводили в таборах, де танцювали українські народні танці, співали українські пісні і ставили вистави та мюзикли українською. А 2014 року Юрій Білак, син стрільця Буковинського куреня, вирушив на Схід України, щоб створити серію світлин, присвячених героям російсько-української війни. Його фото за сюжетом Леонардо да Вінчі «Таємна вечеря» відоме кожному українцеві.