Історії полонених детально фіксували самі російські історики. «У нас немає військовополонених, є зрадники!» — так колись нібито заявив кривавий Йосип Сталін. Жорстокість радянського…
17 вересня 2015 року під час розмінування лісосмуги на околиці села Старогнатівка (Волноваський район Донецької області) внаслідок підриву на міні загинув солдат Олександр Зінченко.
– У 2014 році Саша пішов добровольцем захищати Україну. Це було чоловіче рішення, я його не відмовляла, він не розповідав нам, де служить, – не хотів, щоб ми не хвилювалися. А коли в Саші була можливість зателефонувати, він дзвонив Соні і казав: «Мишенятко, у мене все добре, тут все тихо, в нас не стріляють, спи спокійно», – згадує Тетяна Ніжинська.
Коли Олександр загинув, доньці було лише 8 років.
– Соня у вихідний телефонувала батькові, а він не відповідав. Доня телефонувала йому з різних номерів, а я намагалась заспокоїти її: «Соню, може, він на завданні і просто не має змоги тобі відповісти». Потім узяв слухавку якийсь чоловік і запитав: «Чи є поруч хтось із дорослих?». І так ми дізналися, що Олександра вже немає серед живих… Це був 2015 рік… – розповідає Тетяна.
Соня дуже важко переживала цю звістку.
– Для багатьох дітей війна – це щось, що відбувається далеко, поки ця війна не приходить до твоєї сім’ї. І лише тоді з’являється усвідомлення, що це дуже велика трагедія. Усвідомлення, що батька немає серед живих, прийшло до Соні пізніше, коли ми з нею стали приїжджати на могилу до Саші», – розповідає жінка.
Жінка розповіла, що нині, коли дуже розвинуті соціальні мережі, інколи дуже важливим буває просто якесь добре слово від людей.
– Ніхто про нас не забуває. Нещодавно Соні вручили нагороду «Батьківське серце». Це важкий момент, і я завжди доньці кажу, що головне – це пам’ять, яку треба пронести, і розуміння того, за що загинув твій тато. Він загинув за мир, – додає Тетяна.
Також вона розповіла, що коли з донькою отримувала орден за мужність III ступеня (посмертно), Соня сказала: «Можна, я поверну всі медалі та нагороди, а мені повернуть батька».
