Нині Євген Миколайович воює на сході України. Нещодавно він завітав до АрміяInform і розповів про досвід історика, який став учасником вікопомних подій останнього…
Саме він був командиром того походу з Одеси до Маріуполя. Саме він устиг дати сигнал лиха з обстріляного росіянами катера «Бердянськ» по всіх лініях радіозв’язку. Капітан другого рангу Денис Гриценко – командир дивізіону кораблів охоронного рейду морського командування двічі давав опір російським силовикам і обидва рази залишився вірним присязі України.
Про захоплення моряків і довгі дев’ять місяців їхнього полону в російській в’язниці знає увесь світ. Та який усе мало вигляд зсередини? Про полон, повну ізоляцію та виснажливі суди, а також про те, як під час анексії Криму офіцер до останнього захищав корабель «Славутич», як вивів з півострова аж шість суден і як, попри шалений тиск і погрози рідним, залишився вірним присязі та разом з сім’єю виходив з півострова в незнайоме місто Денис Гриценко розповів ексклюзивно для інформагентства АрміяІnform.
– Денисе Володимировичу, 25 листопада мережу сколихнула новина, що біля берегів Криму російські військові таранили, обстріляли і захопили три плавзасоби ВМС України: катери «Бердянськ», «Нікополь» і буксир «Яни Капу». Саме ви були командиром того походу. Розкажіть, що тоді відбувалося?
– Ми йшли виконувати завдання не з метою застосувати зброю. Це був мирний перехід. Я за чотири години повідомив прибережну охорону анексованого півострова і отримав підтвердження на прохід. Проте в росіян, схоже, був свій план. Коли ми наблизилися до визначених координат, з іншої лінії радіозв’язку отримали попередження – розвертатися. Підстава – начебто ми не попередили про перехід. Коли зрозуміли, що в нас є підтвердження, вигадали про закриття акваторії з огляду на погані погодні умови. Я запитав номер попередження про закриття,тоді нам просто без пояснень наказали зупинитися. Для психологічного тиску нам увімкнули заздалегідь записане голосом «Левітана» повідомлення: «Ви порушили територіальні води Російської Федерації».
Коли до нас підійшли російські кораблі, почався наступ. Нас обстріляли, один снаряд пробив броню рубки і, хоча не розірвався,в нас були поранені. Я одразу передав по рації сигнал SOS, увімкнув усі радіочастоти, подумав: «Нехай усі знають, яке беззаконня вони тут чинять». Тоді ситуація змінювалася щохвилини і вирішувати треба було миттєво, з огляду на обставини, які виникають. Я ухвалив рішення не стріляти у відповідь. Чи правильне воно? Зважаючи на ті сили, спецпризначенці, вертольоти, які застосувала РФ, нас би нині тут не було. Думаю, сам Бог нас зберіг. Вдячний екіпажу, який діяв дуже злагоджено, згідно з усіма встановленими правилами, всі трималися гідно.
РФ офіційно нас звинуватила в «небезпечних маневрах» під час заходу в «закриту акваторію територіального моря РФ». (Хоча згідно з українсько-російськими договорами 2003 року цими водами можуть користуватися обидві сторони).
– Ви стали дев’ятим захопленим українським моряком, якому ФСБ пред’явило звинувачення в закритій редакції. Що відбувалося на цих судах?
– Ми розуміли, що судді і адвокати дійсно у цій справі нічого не вирішували, адже вона набула міжнародного значення і головна скрипка тут належала керівництву Росії. Тому вироки, які там виносили, ми особливо не сприймали. Але насправді судам раділи – це була чи не єдина можливість побачитися з рідними. Одного разу навіть удалося за руку з мамою потриматися.
– В інший час спілкувалися з рідними лише через адвокатів і консулів?
– Консул передавав мені вітання від рідних і малюнки. Показував фотографії мого сина. Дуже великий емоційний підйом був, коли Міністерство освіти передало конверт форматом А4 з листами від українських діток із різних регіонів, вирізані кораблики, сердечка, віршики. В той момент розумієш, заради чого ми взагалі живемо, наша малеча – це наше майбутнє. Я розумію, що в чоловіка немає права на слабкість, тим паче у командира, проте тоді сльози наверталися. Було важко жити в повній ізоляції. Рятували листи…
– Розкажіть, що відчували, коли сіли в літак?
– Знаючи мінливість рішень під час подібних заходів, усі просто мовчали. Можливо, молилися. Хвилювання зашкалювало. Видихнули, лише коли літак злетів. Мурашки були по шкірі від того, що ось-ось настане той момент, якого всі чекали довгі дев’ять місяців.
– У «Борисполі» ви спускалися першим. Що сказали Президентові, який вас зустрічав?
– Було приємно бачити Президента України, який особисто зустрічає і дійсно хвилюється за своїх людей. Я спустився з трапу і подякував йому. Потім на мене наскочив син. Я не стримав сліз. Як виявилося, там була лінія, за яку родичам не можна було виходити. Та коли син побачив, що я спустився, просто кинувся до мене…
– Досвід «спілкування» з російськими військовими ви отримали ще у 2014-му. Саме ваш екіпаж тримав оборону, захищаючи корабель «Славутич» від захоплення.
– На той час у Криму дуже потужним фронтом велася інформаційна війна, пропаганда була настільки сильною, що люди забували про честь і обов’язок. Тоді я був старшим помічником «Славутича» з понад 100 осіб екіпажу. Я на власні очі бачив, як відбувалася анексія Криму, як віджимали кораблі, довелося пройти через шалений тиск, погрози дружині, дітям. Ми казали, що військові мають захищати свій народ, а нам відповідали: «Так, маєте захищати свій народ, а ваш народ – кримчани. Вони всі тут, ось їх і захищайте. А Україна вам ніхто!». Це була продумана інформаційна політика збоку РФ, спланована заздалегідь операція. Я бачив, як хлопці, які були щирими українцями і російською не могли слова вимовити, перефарбовувалися просто на очах. Наприклад, боцман, який бігав із сокирою, бо йому не дали автомат і кричав: «Хай хоч хтось з росіян сюди смикнеться». Через тиждень він уже кричав нам: «Випустіть мене, бандери!». Хоча мені шкода тих, хто залишився там, бо не зміг опиратися тиску рідних. Їм просто казали, що розлучаться чи «ти нам не син»…
– Ви були серед тих, хто виходив із Криму, співаючи гімн і з піднятим українським прапором?
– Так. Але маю сказати, що я був командиром перегінного екіпажу українських кораблів з півострова.
– На вашому рахунку аж шість виведених із півострова кораблів. Тобто вам довелося неодноразово повертатися на анексований півострів. Як це відбувалося?
– Коли росіяни вирішили передати нам наші ж не бойові кораблі, ми у супроводі представників міністерства внутрішніх справ приїздили на півострів отримувати папери з відомостями, який саме корабель нам передають. Приймали його. Потім російський корабель нас брав на буксир, виводив у наші територіальні води. Там наш буксир нас забирав. Ми супроводжували кожне судно до Одеського порту. Таких кораблів мені вдалося перегнати 6 одиниць. Це тривало безперервно. Я приїжджав у Севастополь, забирав корабель, супроводжував до Одеси, там нас садили на автобус і ми вирушали знову в Крим.
– Коли почалася війна, які завдання ставили перед вами?
– Ми відновлювали флот. Збирали військові кораблі з того, що було. Ставили на звичайні буксири та на судна забезпечення по два кулемети. Виходив бойовий буксир, який може стріляти. Мусили означувати свою присутність у морі демонстрацією українського прапора. Таку практику використовували під час Другої світової війни.
– Ви військовий у третьому поколінні. Чому вирішили стати саме моряком?
– Так склалося, що у моїй родині всі військові: мій батько та бабуся з дідусем. До речі, дідусь і бабуся полковники Збройних Сил. (Моя бабуся була відзначена як довгожитель: їй було 96 років, вона померла саме перед цими подіями). Тому логічно, що атмосфера захисника Батьківщини в нашій сім’ї завжди була. Так, військове начало закладене моїм дідусем, батько передав мені, я сподіваюся передам своєму синові Артему. Чому став саме моряком? Коли я почав дорослішати, ми жили в Криму, і море завжди мене вабило. Тому я вступив у військово-морський інститут.
Як кажуть, коли щось бачиш щодня, не цінуєш і не помічаєш цього. Коли ми були в полоні, сумували за своїми рідними, дітьми, але також був величезний сум за морем.
– Свій перший похід пам’ятаєте?
– Звичайно. Мій перший досвід – це не прибережне плавання. Після випуску з військового інституту мене розподілили на корвет «Тернопіль»,тоді це був найновіший корабель в Україні. Він ледве встиг пройти державні випробування і його саме передавали ВМС. Тобто, починаючи з 2006 року, лейтенантом я уже ходив у Середземне, Мраморне моря, бував у походах до Греції, Італії. Потім перейшов на інший корабель, і знову – відкрите море. Так я набув досвіду офіцера ВМС.
– Народилися ви в Миколаєві, а як потрапили до Криму?
– Оскільки батько військовий радянської армії, то служити мав скрізь – від Камчатки до Німеччини. Тож у перший клас я пішов саме в Німеччині. У другий клас – у Миколаєві, потім ми переїхали в Сімферополь. Тобто в Криму я зростав. Закінчив севастопольський військо-морський інститут. Після навчання відразу пішов служити на кораблі, одружився і жив там, аж поки не анексували Крим. В 2014-му році взяв дружину і дитину під руку і переїхав до Одеси.
– Як дружина сприйняла ваше рішення переїхати з Криму? Там були її друзі, рідні.
– Дружина – моя єдина бойова подруга. Я її попереджав, що бути дружиною моряка складно, а дружиною військового моряка – дуже складно. Постійна боєготовність, кожних три дні ночівля на борту. Це нелегко, але це спосіб життя. До нього треба звикнути. Вона погодилася. Чекала, коли відразу після випуску мене відправляли у тривалі плавання, тому через рік я зробив їй пропозицію і ми одружилися. В 2011 році народився син. І коли в 2014-му постало питання про наш виїзд з Криму, моя дружина, яка, до речі, родом з Далекого Сходу, відразу підтримала моє рішення. Ми зібралися і поїхали в місто, в якому нікого не знали. Головне – ми сім’я, ми трималися одне одного. Важко було обом. На новому місці вона не могла навіть просто поспілкуватися з подругами. Але якось так склалося, що ми дуже міцно здружилися саме з тими хлопцями, з якими разом виходили з Криму.
– Тобто команда – це, крім підлеглих, ваші вірні друзі?
– Ця дружба пройшла, так би мовити, природний відбір. Ми знаємо, що у кого відбувається, хто про що думає. У нас є традиції, яких ми неухильно дотримуємося. Наприклад, коли у моряка народжується донька, його має схопити екіпаж і викинути за борт корабля. І не важливо, літо це чи зима. Тому коли у нашого матроса донька народилася в лютому, він заздалегідь придбав собі водолазний костюм. Ми два тижні підстерігали, щоб він був без того костюма і відчув усю насолоду від купання. Коли народжується син – батон розрізається навпіл і скільки кілограмів дитина, стільки масла має бути намазано на батон. Ти їси той батон, а що вже не можеш осилити, відносиш дружині. (Сміється)
– Тобто масла ви наїлися?
– Так, залишилося ще скупатися (усміхається). Головне, що повернувся, тепер можна хоч одночасно і купатися, і масло їсти.
– Щодо традицій. Моряки, як і пілоти, люди, так би мовити, забобонні. Ви маєте якісь ритуали перед походами? Я знаю, що пілоти перед вильотом ніколи не фотографуються.
– А ми не голимося (сміється). Ви Сергія Попова бачили? Він у СІЗО заріс, як церковний отець, борода до грудей, волосся до пліч… Я йому кажу: «Та поголися вже нарешті, пора». А він мені: «Командире, я ж у морі. Я пішов у похід і поки що не повернувся. Поголюся, коли повернуся». От нарешті і поголився.
Чергова атака росіян на позиції Таврійської окремої десантно-штурмової бригади стала для багатьох з них останньою.
Завершене досудове розслідування щодо депутата Семенівської міської ради Чернігівської області, який після мобілізації ухилявся від військової служби за сприяння керівника підрозділу.
Підрядники із різних областей України одночасно будують кілька ліній стаціонарних фортифікаційних споруд.
Ураження ворожої бронетехніки здійснили бійці 25-го окремого штурмового батальйону 47-ї бригади.
Президент Литви Гітанас Науседа закликав поставити за мету допомогти Україні виграти війну з рф, відзначаючи 20-ту річницю вступу країни до НАТО.
Боєприпас вагою 250 кілограмів був знайдений на городі біля одного з будинків після чергового обстрілу російською армією прикордонного села Руська Лозова.
Захищаємо світ
Нині Євген Миколайович воює на сході України. Нещодавно він завітав до АрміяInform і розповів про досвід історика, який став учасником вікопомних подій останнього…