ТЕМИ
#СОЦЗАХИСТ #СПОРТ #РАШАБУМ #ЛАЙФХАКИ #ООС #КОРУПЦІЯ #ІНФОГРАФІКА

Капітан другого рангу Денис Гриценко: «У полоні всі моряки раділи судовим засіданням – це була єдина можливість побачитися з рідними»

12 Вересня 2019
Капітан другого рангу Денис Гриценко: «У полоні всі моряки раділи судовим засіданням – це була єдина можливість побачитися з рідними»

Саме він був командиром того походу з Одеси до Маріуполя. Саме він устиг дати сигнал лиха з обстріляного росіянами катера «Бердянськ» по всіх лініях радіозв’язку. Капітан другого рангу Денис Гриценко командир дивізіону кораблів охоронного рейду морського командування двічі давав опір російським силовикам і обидва рази залишився вірним присязі України.

Про захоплення моряків і довгі дев’ять місяців їхнього полону в російській в’язниці знає увесь світ. Та який усе мало вигляд зсередини? Про полон, повну ізоляцію та виснажливі суди, а також про те, як під час анексії Криму офіцер до останнього захищав корабель «Славутич», як вивів з півострова аж шість суден і як, попри шалений тиск і погрози рідним, залишився вірним присязі та разом з сім’єю виходив з півострова в незнайоме місто Денис Гриценко розповів ексклюзивно для інформагентства АрміяІnform.

– Денисе Володимировичу, 25 листопада мережу сколихнула новина, що біля берегів Криму російські військові таранили, обстріляли і захопили три плавзасоби ВМС України: катери «Бердянськ», «Нікополь» і буксир «Яни Капу». Саме ви були командиром того походу. Розкажіть, що тоді відбувалося?

– Ми йшли виконувати завдання не з метою застосувати зброю. Це був мирний перехід. Я за чотири години повідомив прибережну охорону анексованого півострова і отримав підтвердження на прохід. Проте в росіян, схоже, був свій план. Коли ми наблизилися до визначених координат, з іншої лінії радіозв’язку отримали попередження – розвертатися. Підстава – начебто ми не попередили про перехід. Коли зрозуміли, що в нас є підтвердження, вигадали про закриття акваторії з огляду на погані погодні умови. Я запитав номер попередження про закриття,тоді нам просто без пояснень наказали зупинитися. Для психологічного тиску нам увімкнули заздалегідь записане голосом «Левітана» повідомлення: «Ви порушили територіальні води Російської Федерації».

Коли до нас підійшли російські кораблі, почався наступ. Нас обстріляли, один снаряд пробив броню рубки і, хоча не розірвався,в нас були поранені. Я одразу передав по рації сигнал SOS, увімкнув усі радіочастоти, подумав: «Нехай усі знають, яке беззаконня вони тут чинять». Тоді ситуація змінювалася щохвилини і вирішувати треба було миттєво, з огляду на обставини, які виникають. Я ухвалив рішення не стріляти у відповідь. Чи правильне воно? Зважаючи на ті сили, спецпризначенці, вертольоти, які застосувала РФ, нас би нині тут не було. Думаю, сам Бог нас зберіг. Вдячний екіпажу, який діяв дуже злагоджено, згідно з усіма встановленими правилами, всі трималися гідно.

РФ офіційно нас звинуватила в «небезпечних маневрах» під час заходу в «закриту акваторію територіального моря РФ». (Хоча згідно з українсько-російськими договорами 2003 року цими водами можуть користуватися обидві сторони).

– Ви стали дев’ятим захопленим українським моряком, якому ФСБ пред’явило звинувачення в закритій редакції. Що відбувалося на цих судах?

– Ми розуміли, що судді і адвокати дійсно у цій справі нічого не вирішували, адже вона набула міжнародного значення і головна скрипка тут належала керівництву Росії. Тому вироки, які там виносили, ми особливо не сприймали. Але насправді судам раділи – це була чи не єдина можливість побачитися з рідними. Одного разу навіть удалося за руку з мамою потриматися.

– В інший час спілкувалися з рідними лише через адвокатів і консулів?

– Консул передавав мені вітання від рідних і малюнки. Показував фотографії мого сина. Дуже великий емоційний підйом був, коли Міністерство освіти передало конверт форматом А4 з листами від українських діток із різних регіонів, вирізані кораблики, сердечка, віршики. В той момент розумієш, заради чого ми взагалі живемо, наша малеча – це наше майбутнє. Я розумію, що в чоловіка немає права на слабкість, тим паче у командира, проте тоді сльози наверталися. Було важко жити в повній ізоляції. Рятували листи…

– Розкажіть, що відчували, коли сіли в літак?

– Знаючи мінливість рішень під час подібних заходів, усі просто мовчали. Можливо, молилися. Хвилювання зашкалювало. Видихнули, лише коли літак злетів. Мурашки були по шкірі від того, що ось-ось настане той момент, якого всі чекали довгі дев’ять місяців.

– У «Борисполі» ви спускалися першим. Що сказали Президентові, який вас зустрічав?

– Було приємно бачити Президента України, який особисто зустрічає і дійсно хвилюється за своїх людей. Я спустився з трапу і подякував йому. Потім на мене наскочив син. Я не стримав сліз. Як виявилося, там була лінія, за яку родичам не можна було виходити. Та коли син побачив, що я спустився, просто кинувся до мене…

На його рахунку шість виведених із півострова кораблів

– Досвід «спілкування» з російськими військовими ви отримали ще у 2014-му. Саме ваш екіпаж тримав оборону, захищаючи корабель «Славутич» від захоплення.

– На той час у Криму дуже потужним фронтом велася інформаційна війна, пропаганда була настільки сильною, що люди забували про честь і обов’язок. Тоді я був старшим помічником «Славутича» з понад 100 осіб екіпажу. Я на власні очі бачив, як відбувалася анексія Криму, як віджимали кораблі, довелося пройти через шалений тиск, погрози дружині, дітям. Ми казали, що військові мають захищати свій народ, а нам відповідали: «Так, маєте захищати свій народ, а ваш народ – кримчани. Вони всі тут, ось їх і захищайте. А Україна вам ніхто!». Це була продумана інформаційна політика збоку РФ, спланована заздалегідь операція. Я бачив, як хлопці, які були щирими українцями і російською не могли слова вимовити, перефарбовувалися просто на очах. Наприклад, боцман, який бігав із сокирою, бо йому не дали автомат і кричав: «Хай хоч хтось з росіян сюди смикнеться». Через тиждень він уже кричав нам: «Випустіть мене, бандери!». Хоча мені шкода тих, хто залишився там, бо не зміг опиратися тиску рідних. Їм просто казали, що розлучаться чи «ти нам не син»…

– Ви були серед тих, хто виходив із Криму, співаючи гімн і з піднятим українським прапором?

– Так. Але маю сказати, що я був командиром перегінного екіпажу українських кораблів з півострова.

– На вашому рахунку аж шість виведених із півострова кораблів. Тобто вам довелося неодноразово повертатися на анексований півострів. Як це відбувалося?

– Коли росіяни вирішили передати нам наші ж не бойові кораблі, ми у супроводі представників міністерства внутрішніх справ приїздили на півострів отримувати папери з відомостями, який саме корабель нам передають. Приймали його. Потім російський корабель нас брав на буксир, виводив у наші територіальні води. Там наш буксир нас забирав. Ми супроводжували кожне судно до Одеського порту. Таких кораблів мені вдалося перегнати 6 одиниць. Це тривало безперервно. Я приїжджав у Севастополь, забирав корабель, супроводжував до Одеси, там нас садили на автобус і ми вирушали знову в Крим.

– Коли почалася війна, які завдання ставили перед вами?

– Ми відновлювали флот. Збирали військові кораблі з того, що було. Ставили на звичайні буксири та на судна забезпечення по два кулемети. Виходив бойовий буксир, який може стріляти. Мусили означувати свою присутність у морі демонстрацією українського прапора. Таку практику використовували під час Другої світової війни.

Розпочинав офіцерську службу на новенькому корветі «Тернопіль»

– Ви військовий у третьому поколінні. Чому вирішили стати саме моряком?

– Так склалося, що у моїй родині всі військові: мій батько та бабуся з дідусем. До речі, дідусь і бабуся полковники Збройних Сил. (Моя бабуся була відзначена як довгожитель: їй було 96 років, вона померла саме перед цими подіями). Тому логічно, що атмосфера захисника Батьківщини в нашій сім’ї завжди була. Так, військове начало закладене моїм дідусем, батько передав мені, я сподіваюся передам своєму синові Артему. Чому став саме моряком? Коли я почав дорослішати, ми жили в Криму, і море завжди мене вабило. Тому я вступив у військово-морський інститут.

Як кажуть, коли щось бачиш щодня, не цінуєш і не помічаєш цього. Коли ми були в полоні, сумували за своїми рідними, дітьми, але також був величезний сум за морем.

– Свій перший похід пам’ятаєте?

– Звичайно. Мій перший досвід – це не прибережне плавання. Після випуску з військового інституту мене розподілили на корвет «Тернопіль»,тоді це був найновіший корабель в Україні. Він ледве встиг пройти державні випробування і його саме передавали ВМС. Тобто, починаючи з 2006 року, лейтенантом я уже ходив у Середземне, Мраморне моря, бував у походах до Греції, Італії. Потім перейшов на інший корабель, і знову – відкрите море. Так я набув досвіду офіцера ВМС.

– Народилися ви в Миколаєві, а як потрапили до Криму?

– Оскільки батько військовий радянської армії, то служити мав скрізь – від Камчатки до Німеччини. Тож у перший клас я пішов саме в Німеччині. У другий клас – у Миколаєві, потім ми переїхали в Сімферополь. Тобто в Криму я зростав. Закінчив севастопольський військо-морський інститут. Після навчання відразу пішов служити на кораблі, одружився і жив там, аж поки не анексували Крим. В 2014-му році взяв дружину і дитину під руку і переїхав до Одеси.

Коли у нашого матроса народилася донька, ми викинули його за борт. Зимою…

– Як дружина сприйняла ваше рішення переїхати з Криму? Там були її друзі, рідні.

– Дружина – моя єдина бойова подруга. Я її попереджав, що бути дружиною моряка складно, а дружиною військового моряка – дуже складно. Постійна боєготовність, кожних три дні ночівля на борту. Це нелегко, але це спосіб життя. До нього треба звикнути. Вона погодилася. Чекала, коли відразу після випуску мене відправляли у тривалі плавання, тому через рік я зробив їй пропозицію і ми одружилися. В 2011 році народився син. І коли в 2014-му постало питання про наш виїзд з Криму, моя дружина, яка, до речі, родом з Далекого Сходу, відразу підтримала моє рішення. Ми зібралися і поїхали в місто, в якому нікого не знали. Головне – ми сім’я, ми трималися одне одного. Важко було обом. На новому місці вона не могла навіть просто поспілкуватися з подругами. Але якось так склалося, що ми дуже міцно здружилися саме з тими хлопцями, з якими разом виходили з Криму.

– Тобто команда – це, крім підлеглих, ваші вірні друзі?

– Ця дружба пройшла, так би мовити, природний відбір. Ми знаємо, що у кого відбувається, хто про що думає. У нас є традиції, яких ми неухильно дотримуємося. Наприклад, коли у моряка народжується донька, його має схопити екіпаж і викинути за борт корабля. І не важливо, літо це чи зима. Тому коли у нашого матроса донька народилася в лютому, він заздалегідь придбав собі водолазний костюм. Ми два тижні підстерігали, щоб він був без того костюма і відчув усю насолоду від купання. Коли народжується син – батон розрізається навпіл і скільки кілограмів дитина, стільки масла має бути намазано на батон. Ти їси той батон, а що вже не можеш осилити, відносиш дружині. (Сміється)

– Тобто масла ви наїлися?

– Так, залишилося ще скупатися (усміхається). Головне, що повернувся, тепер можна хоч одночасно і купатися, і масло їсти.

– Щодо традицій. Моряки, як і пілоти, люди, так би мовити, забобонні. Ви маєте якісь ритуали перед походами? Я знаю, що пілоти перед вильотом ніколи не фотографуються.

– А ми не голимося (сміється). Ви Сергія Попова бачили? Він у СІЗО заріс, як церковний отець, борода до грудей, волосся до пліч… Я йому кажу: «Та поголися вже нарешті, пора». А він мені: «Командире, я ж у морі. Я пішов у похід і поки що не повернувся. Поголюся, коли повернуся». От нарешті і поголився.

Кореспондент АрміяInform
Стежте за нами в Instagram
Інтерв`ю, Новини