Країна-агресорка тривалий час намагалася насаджувати нам свою культуру та мову… Навесні 2022 року у відомого українського музиканта, телеведучого та військовослужбовця Миколая Сєрги народилася…
«Зібралися разом уперше за сім років»
Зазвичай, коли пишуть про подібні заходи у військових частинах, то говорять про день відкритих дверей. У військових авіаторів трішки інша технічна термінологія. Для того, щоби детально посвятити усіх охочих цивільних громадян у тонкощі своєї професії, військові вертолітники окремої бригади армійської авіації Сухопутних військ ЗС України у Бродах закликали земляків на летовище та відкрили для гостей люки та блістери на гвинтокрилих машинах.
Захід відбувся у рамках відзначення Дня авіації України, урочистої дати встановленої Указом Президента України і яку святкують щороку у крайні вихідні серпня.
До слова, льотчики патологічно не сприймають термін «востаннє», і завжди заміняють у розмові це слово на «крайнє». Начальник армійської авіації Сухопутних військ ЗС України генерал-майор Ігор Яременко, який перебував у гостях у бродівських вертолітників підкреслив, що подібне зібрання для членів родин військовослужбовців бригади, а також для мешканців Бродів та навколишніх населених пунктів влаштовувалось…7 років тому. Відтак, подивитись що і як за парканом летовища, що зазвичай перебуває під надійною вартою, отримали можливість понад півтисячі цивільних осіб.
На початку, гості мали можливість відчути гордість за воїнів, які проходять службу у бригаді. Зокрема, під час урочистого шикування командир військової частини полковник Євген Вакуленко вручив грамоти та подяки майже двом десяткам льотчиків, авіатехніків, бійців підрозділу охорони. Нагороди та цінні подарунки воїнам також вручили голова Львівської обласної ради Олександр Ганушин, бродівський міський голова Анатолій Белей та голова Бродівської Районної ради Євген Швед.
«Руками чіпати…можна!»
Звичайно, що найбільше задоволення від гостин отримали найменші. Ще б пак! Де ще можна просто так влізти у кабіну бойового гвинтокрила Мі-24. Або перевірити, чи завантажиться уся твоя компанія, що складається приблизно з п’ятнадцяти-давадцяти підлітків у вертоліт Мі-8 МСБ. На додачу, відстоявши невеличку чергу з бажаючих, вскочити у мініатюрну, але комфортабельну кабіну наче іграшкового, але бойового вертольоту розвідки Мі-2. Біля кожної з машин обов’язково декілька військових, офіцерів-пілотів, та старшин-техніків. Розкажуть і покажуть для чого призначена кожна кнопка, важіль чи перемикач у кабіні. І, звичайно, у сотий раз нададуть відповідь на найбільш популярне у цей день дитяче питання: «Руками чіпати…можна!»
Поруч – продовження виставки техніки та озброєння, де господарюють вже не пілоти та техперсонал, а бійці підрозділу охорони бригади. Тут бронетехніка БТР-70, машина РХБ-розвідки на базі БРДМ, стрілецька зброя. Із засобів боротьби з повітряними цілями спарена 23-мм зенітна установка ЗУ 23-2 на обертовій станині, яку спритні місцеві хлопчаки весь час намагались перетворити на карусель.
Більш дорослі хлопці і дівчата вже більш предметно придивлялись до авіатехніки. Та й питання у розмовах з військовослужбовцями звучали інші. Зокрема: як служиться, скільки зарплата у військового, де вчать на пілотів тощо. Тут при нагоді опинилися й курсанти Харківського національного університету Повітряних Сил ім. І. Кожедуба, що проходять стажування у бригаді. З вуст майже однолітків, що вже оділи військові однострої, інформація сприймається набагато краще і достовірніше.
«У частину на гостину: хто уперше, а хто й через 40 років…»
Серед чисельного натовпу, який ледь-ледь поміщався на центральній злітній смузі аеродрому журналісти Армії INFORM розшукали найцікавіших гостей, що завітали цього дня до вертолітників. Майже всі вони чи не вперше завітали так би мовити «на робоче місце» своїх рідних, чи сусідів. Бо, як ми казали раніше, з початку війни ворота летовища надійно захищені від стороннього ока, і все, що відбувається на цій режимній території є, як правило, явищем з обмеженим доступом користування. Та не цього разу.
Наймолодшим гостем, який сів за штурвал бойового гелікоптера став Богданчик, який ось-ось святкуватиме свою другу річницю народження. Його тато, Віталій, пілот одного з найпотужніших гелікоптерів світу МІ-24. А мама, Тетяна, військовий зв’язківець тут же само у бригаді. За словами батьків Богданчик дуже любить батька, і завжди проводжає свого неня на польоти. І дуже любить «літати» за допомогою своїх іграшкових літачків.
– Хто зна, можливо в нас виросте, ще один пілот, – каже Тетяна. – І хоч «ген спадковості професій» ще винайшли науковці, але я вже бачу, як наш син тягнеться до батьківської справи.
Найстаршим же відвідувачем імпровізованої виставки авіаційної техніки став Євген Гусь . Більшу частину свого життя цей сивочолий пілот присвятив польотам на різноманітних гелікоптерах. Серед яких 25 років літав на невеличкому, і на перший погляд просто іграшковому вертольоті МІ-2. От і тепер він знову сів в пілотську кабіну цього гвинтокрила.
– Що сказати про цей вертоліт, – замислився Євген Гусь. – Так, він невеличкий, але надійний і працьовитий. Такий собі «працівник неба». За роки служби я неодноразово стикався з тим, що завдання з якими не впорається жоден з гвинтокрилів – швидко і якісно виконає цей малюк (зокрема перевозка пасажирів, медевак тощо). Добре, що він повернувся на службу. І дуже добре, що він пройшов значну українську модернізацію.
В номінації «найбільші враження дня» напевно би перемогла родина бортового техніка старшого лейтенанта Дмитра Мартиненка. Вони вперше, за весь час служби побачили бойовий гвинтокрил, на якому Дмитро разом зі своїм екіпажем виконує різноманітні завдання, як у мирному житті, так і під час бойових польотів в районі проведення ООС. До речі, до війська Дмитро прийшов під час мобілізації у 2015 році. Коли Батьківщина попросила про захист – він залишив у минулому цивільну безтурботність та одягнув однострій. Військова авіація сподобалась юнаку перш за все тим, що тут немає фальші у стосунках. Екіпаж, це як друга родина. Має жити дружно, щоб у бою розуміти один одного з півслова. Його дружина Ірина, та донечка Софійка ні разу не бачили гвинтокрил, який завдяки умілим рукам їх батька здіймається в небо.
– Я дуже вражена цією машиною, – каже Ірина. – Звичайно, я дивилась в інтернеті, як літають подібні вертольоти, які завдання вони виконують, та як виглядають. Але картинки і відео то одне. Зовсім інше побачити цю бойову грізну міць на власні очі. Я завжди пишалась своїм чоловіком. А тепер я знаю, як він працює. Особливо мене вразив той маленький простір в якому Дмитро знаходиться під час польоту. І разом з тим, він встигає ще слідкувати за всіма параметрами цих численних вузлів та механізмів. Розуміє коли потрібно увімкнути належний тумблер чи датчик. І разом з тим він всерівно залишається українським патріотом та «романтиком неба».
– Ви знаєте, це вперше за мою службу я пускаю гостей на свій борт, – поділився Дмитро. – спочатку було якось ніяково, але коли прийшла родина, я зрозумів наскільки важливо, щоб близькі люди побачили де і як служать їх батьки та брати.
«Поки піхота шукає таланти, ми їх вирощуємо!»
Зазначимо, що військові авіатори дуже схвально відзиваються про ініціативу вищого командування щодо проведення днів вільного відвідування військових частин цивільними громадянами. Хоча й зазначають, що для армійської авіації питання «хедхантерства», тобто пошуку нових кадрів не так актуальне, як, припустимо, у військових частинах інших видів та родів військ.
– До нас приходить багато молодих льотчиків, – розповідає заступник командира ескадрильї по роботі з особовим складом підполковник Євген Малютін. – Майже усі посади льотного складу укомплектовані.
Це й не дивно, адже бригади армійської авіації в Україні дислокуються здебільшого у невеликих містах. Військова частина виступає у ролі «місто утворюючого підприємства»: місцеві чоловіки охоче йдуть служити на посади технічного персоналу, у підрозділ охорони тощо. А от льотчиків та штурманів вже можна записувати в категорію спадкових професій.
– Тут і агітувати особливо не потрібно, – говорить підполковник Євген Малютін. – Хлопці з «авіаційних» родин змалку бачать, чим батьки займаються. І, можливо, романтика неба з генами передається. Власне, більшість нинішніх лейтенантів-випускників, які прийшли у бригаду – сини пілотів-вертолітників. І цей ланцюг поколінь перериватись не збирається – у мене та моїх колег вже підростають хлопці, які вже поговорюють про вступ до ХУПСу. Тому не даремно кажуть: поки піхота шукає таланти, ми їх вирощуємо. Бо виростити і виховати у повазі до професії справжнього льотчика – це тривалий і копіткий процес!
«Ластівка» із крокодилячою посмішкою
Зазвичай, коли наші журналісти торкаються теми армійської авіації, ми розповідаємо про героїчних пілотів, заслужених борттехніків, високопрофесійний персонал наземних служб. Водночас, ми незаслужено оминали увагою гвинтокрилі машини, які, за словами пілотів, також мають власну душу і характер. Отже, ми вирішили виправити несправедливість. І запропонували підполковнику Євгену Малютіну, пілоту з багаторічним стажем, розповісти про свій вертоліт. Наперед зазначимо, пілоти, зазвичай, люди не говіркі, особливо із тими, хто не належить до когорти «лицарів неба». Але не у випадку, коли йдеться про улюблену тему – авіатехніку!
– Ось вона, моя «Ластівка», – Євген привітно плескає долонею по сірому броньованому фюзеляжу Мі-24.
Бойовий вертоліт «відпочиває» на спеціальній стоянці, дбайливо у потрібних місцях накритий чохлами. На хвостовій балці гвинтокрилої машини дві характерних білих смуги – розпізнавальні знаки машин, що використовували для забезпечення проведення АТО/ООС на Сході України.
– З-поміж усіх наших бригадних бортів, цей, напевно, самий заслужений. І не тому, що машина – моя. А по факту. Цей гвинтокрил, не зважаючи на шанований для вертольота вік у 40 років від дня введення в експлуатацію, встиг «відмітитись у Ліберії, повоювати по справжньому у Конго, згодом, саме на ньому довелось виконувати реальні бойові завдання на Сході України, – говорить він. – За легкість і стрімкість польоту зву його «Ластівкою», хоча за класифікацією армій країн НАТО, цей тип вертольотів неофіційно йменують «крокодилами». І не посперечаєшся, адже «зуби» у «Ластівки», тобто бортове озброєння, вкусить – не зрадієш! Крім того, після «апгрейду» на одному з оборонних підприємств, «Ластівка» отримала бортовий комп’ютер, лазерний приціл та окуляри нічного бачення. Відтак, контролювати політ стало легше. Комп’ютер видає мапу рельєфа місцевості. І тепер йти, підбираючись до противника, на висоті у 5 метрів, ховаючись у складках місцевості, стало не шиком пілотажної майстерності, а нормальною практикою. Окуляри та лазерний приціл дозволяють ефективно воювати вночі та вражати цілі без зайвої витрати боєприпасів.
«Безкрилі гвинтокрилі»
Розповідаючи про вік вертолітної техніки, що є в бригаді, офіцер зазначає, що є і давніші за віком машини, яким вже більше чотирьох десятків років. Зазвичай, експлуатація корпусу вертольоту розрахована на тридцять років. Але конструкція Мі-24, спроектована з значним запасом.
– У місіях за кордоном довелось працювати спільно з «Хьюі», «Пумами», – розповідає підполковник Євген Малютін. – Потужні машини, модернова цифрова авіоніка, швидкісні двигуни. Десь, можливо, навіть заздрісно було, коли іноземні колеги за лічені секунди виривались уперед. Втім, і наші 24-ки є унікальні. Якраз через свою простоту і броньовану «невмирущість».
Є і проблема, на яку нарікають пілоти Мі-24 – відсутність лопастей до вертолітних гвинтів. Якщо лопасті до транспортно-бойових Мі-8 по ліцензії почали виробляти на запорізькому підприємстві «Мотор-Січ». Лопасті до легких розвідувальних Мі-2 є в наявності у запасах у великій кількості. То лопасті до Мі-24 – великий дефіцит. Адже виробляються вони лише на підприємстві на території країни-агресора.
– Он гляньте, на стоянці 24-ки без лопатей. Машини абсолютно справні. Але безкрилі. Якби вирішили проблему з лопатями, то їх можна ввести у стрій і ставити на бойове чергування. Виходить так, що льотчиків зараз більше, ніж машин., – продовжує офіцер. – Втім, ми чули оптимістичні новини, що наші науковці та оборонна промисловість вже взялися за вирішення проблеми. Однак скільки саме піде на розробку і випробування українських лопатей до цього типу вертольотів не відомо. А вони потрібні вже зараз! Дуже сподіваємось, що про це пам’ятають і тримають на контролі «нагорі»!
«Бойові ангели-рятувальники»
Військові авіатори, цього разу дозволили всім присутнім зазирнути за завісу таємничості роботи «ангелів-рятівників». Так пілоти-вертолітники називають бійців рятувальної парашутно-десантної групи.
Хоча першим словом у назві професії цих військових стоїть дуже мирне і благородне слово «рятувальної», наші вороги полюють за ними ретельніше ніж за українськими розвідниками. Справа в тому, що саме ці люди рятували наших військових пілотів, коли літаки та вертольоти збивали російські військові в небі Українського Донбасу. Вони з недосяжних, для окупантів висот десантувались в тил ворога, і виносили на руках, як поранених, так і вже загиблих льотчиків. За плечима кожного з цих військових фахівців по кілька сотень, а то і тисяч стрибків. Вони виконували свою роботу у складі окремих вертолітних загонів місії ООН у Югославії, Сьєрра-Леоне, Ліберії, Конго. В Україні вони з 2008 року виконують чергування у складі пошуково-рятувального вертольоту для надання допомоги пасажирам та екіпажам у разі лиха, техногенних катастроф, тощо. Брали участь у наданні допомоги населенню Івано-Франківської та Закарпатської областей під час повені 2008 року, а у 2010 надавали допомогу у подоланні техногенної катастрофи поблизу Ожидова, що на Львівщині. Ці воїни відзначені нагородами місії ООН, Державними нагородами України, відзнаками Міністра оборони України, нашою звичайних громадян нашої держави, та лютою ненавистю російських окупантів.
Саме ці фахівці показали у небі над Бродами фігури паршутного спорту, стрибок з затримкою розкриття куполу, приземлення в задану точку тощо. Оплесками, глядачі зустрічали кожну парашутну групу, розуміючи, що те, що вони побачили часто-густо стає рятівною паличкою, для людей, що потрапили у біду.
Доречно зауважити, що всі стрибки наші військові рятувальники виконували з застосуванням парашутних систем вітчизняного виробництва. І незважаючи на те, що росія підступно захопила українське підприємство з пошиття парашутних систем у Феодосії, наші підприємці за роки війни змогли відновити повну технологічну лінію, і навіть вийти на якісно новий рівень будівництва парашутів.
«Увага! В небі – Прапор України!»
Саме так прозвучали слова диктора майже на завершення свята. І дійсно синій безодні, що де не де прикрашалась білими хмарами з’явився великий український стяг. Велетенське знамено розміром 15 квадратних метрів ніс найдосвідченіший рятувальник бригади – начальник пошуково-рятувальної та парашутно-десантної служби бригади підполковник Валерій Сичов. Виконувати такий стрибок надзвичайно складно, адже знамено у повітрі «живе своїм життям» на відміну від парашута. І це може призвести до некерованості стрибка. Та лише не у Валерія Германовича!
– Нести Прапор України для мене це велика честь, – каже Валерій Германович. – Адже з цим прапором наші побратими ідуть в бій з окупантами. З цим прапором ми відстоюємо власну свободу. Для кожного з нас це символ звитяги та гідності. Я щасливий, що міг розгорнути в небі над своєю бригадою, містом, державою наш Український прапор, який я вірю незабаром стане символом перемоги на сході.
«Чай подано, шановне панство!»
Ну яке ж свято без польової кухні. За роки війни військові кухарі не лише відновили, але й створили свою українську військову традицію харчування. От цього разу звичайні воїни бригади Любомир та Андрій на цілком штатній польовій кухні приготували самий звичайний «сніданок бійця» – кашу та чай. Незважаючи на всі розпитування гостей свята, кухарі так і не розповіли таємниць рецепту. Тому таємницею залишились і складові аромату чая, і те, як можна на соню людей зварити смачну, розсипчасту кашу, яку хочеться їсти.
– Я хочу, щоб мама вдома теж варила такий чай – каже маленька Оленка. – Я вже третю чашку п’ю і мені він подобається. Як виросту піду в армію, бо тут смачно годують!
Свято скінчилось. Та це не означає, що завіса таємничості навколо бригади знову замкнулись на довгі роки. Тут радо чекають нових побратимів, людей, які «хворіють небом» та прагнуть захистити українську блакить від зазіхань адептів руського міра. Для кандидатів на місце в строю, тут завжди відкриті двері. Але для цього потрібно мати добру освіту, міцне здоровя та Україну в серці.
