Інформаційне агентство Міністерства оборони України
UA

Арсен Мірзоян: «Артист на передовій – це танк, який вивозить бійців з поля бою психологічно»

6 Вересня 2019
Арсен Мірзоян:  «Артист на передовій – це танк, який вивозить бійців з поля бою психологічно»

Співоча пара Арсен Мірзоян і Тоня Матвієнко переконані: доки українські воїни боронять нашу землю, артисти мусять почасту бути поруч з ними, щоб зміцнювати їхній бойовий дух.

Вони серед тих артистів, хто першими підтримав бійців у районі АТО, коли розташування позицій «своїх» і «чужих» змінювалися чи не щогодини, хто зустрічав перших поранених воїнів у госпіталях і створював проєкти з бійцями та для бійців на мирній частині України. За п’ять років війни українські воїни стали їм рідними, а Схід України добре знаною місцевістю. Адже тури до бійців на передову — невід’ємна частина їхнього концертного графіка, щоправда, після народження молодшої доньки в Тоніному графіку поїздки стали рідші, в Арсена — так само часті, бо працює за двох.

Як це було Арсен Мірзоян і Тоня Матвієнко розповіли в пресцентрі Інформаційного агентства АрміяInform, а також трошки приспустили завісу зі свого сімейно-творчого життя.

– Арсене, Тоню, ви серед тих артистів, хто ввійшов до складу «Музичної сотні», яка однією з перших 2014-го вирушила на Донбас. Розкажіть, як це було?

Арсен: У липні-серпні 2014-го ми поїхали в тур «Підтримаймо своїх». Місяць нас не було вдома. Тоді з нами було багато артистів.

Тоня: Ніхто ще не розумів, що відбувається насправді. Але такий був стан — хотілося чимось допомогти.

Арсен: До туру – це був Гончарівськ, танкова частина. Потім Віталій Пастух запитав, якщо знайде автобус, чи підтримаємо ми виїзд на Схід — ми однозначно були готові до цього. Їздимо туди й донині.

– Що найбільше запам’яталося?

– Одним із перших місць, які ми відвідали, став Харківський шпиталь. Для мене це був один із найважчих життєвих фрагментів. Саме тоді туди привезли три борти з пораненими бійцями. Приймальня була вся в крові, лікарі працювали в шаленому темпі…

– З яким настроєм та емоціями поверталися до Києва, здогадатися не важко. А чи вилилося пережите в нових піснях?

– Так, адже від розуміння того, що насправді відбувається, був справжній шок. Перший шок був під час підготовки до туру: ми якраз їхали з Одеси до Миколаєва і опинилися у величезному заторі — матері перекрили міст. Довелося йти пішки і тоді вже ми дізналися, що в Ізвариному 79-ку «накрили» — втратили багатьох хлопців. Не вірилося. Почали дзвонити, дізнаватися, що ж насправді відбувається. Тоді народилася пісня «Ластівки над містом».

Потім з’явилися пісня «Гаврош» і саундтрек до фільму «Край землі». Є пісні, які я не видавав. Є жартівливі з матюками: «Координати на мапі квадрати, для когось лише папір. І знову пом’ята 95-та і мати летять в ефір».

Тоня: Коли ж повернулися додому, приголомшило і викликало нерозуміння те, що після всього цього Київ продовжував існувати в звичному режимі. Цей контраст просто розчавлював.

«Він із хлопцями на передовій і співає, і ночує, і в лазню ходить»

– З того часу ви на передовій постійні гості. Як часто їздите?

Тоня: Арсен часто. Він із хлопцями і співає, і ночує, і в лазню ходить. Мені ж після народження Ніни-молодшої забороняє їздити на Схід. Тому наразі я здебільшого виступаю перед бійцями тут.

Арсен: У нас є традиції, яких ми неухильно дотримуємося. Є «Салат для солдатів» цю традицію запровадив Юрій Тира,  є новорічні виїзди. Пригадую, перший раз ми возили на передову тонну олів’є, потім — дві, чотири, наразі це вже просто нереальна кількість. Цього року взимку Олександр Положинський замахнувся на 16 концертів, я з ним встиг лише на чотири. Проте ці поїздки завжди особливі, бо нас чекають.

– Є улюблені місця?

– Ні, всі хлопці для нас друзі, до всіх ми їздимо радо на різні позиції. До когось виходить частіше. Наприклад, якщо йдеться про «нулі», то ми там постійно. На одній із позицій до окопів ворога було не більше ніж 600 метрів. Росіяни нас бачили в оптику, а ми — їх. Іноді виступаємо у шпиталях.

– Коли до позицій ворога кілька сотень метрів, до обстрілів, я так розумію, вам уже не звикати?

– Якось ми привозили рибу для хлопців. Юрій Тира домовився, щоб на спортивній риболовлі рибу не відпускали, а морозили і віддавали нам. Приїхали в Авдіївку. Почався бій. Тира каже: «Накидай на себе все і біжімо до під’їзду». Він вдягнув «топік», саме такий вигляд має бронежилет на Степаничі, взяв гітару і просто йде. Я кажу, щоб хоч пригнувся, а він віджартувався, що з його формами це зайве.

Коли приїжджали інші рази на «промку», з нами, до речі, був Стьопа Казанцев з «95-го кварталу», трохи було спокійніше. Хоча завжди все по-різному.

Приємно, що навіть у найнебезпечніші моменти хлопці жартують. Якось почався обстріл, я спав, і мені жартома підкинули «калаш», розбудили і крикнули: «Вперед, почалося!». Я спросоння вхопив гвинтівку… На щастя, вступати в бій мені не довелося, хтось відпрацював із гранатомета і все відразу стихло (усміхається). Хоча буває і не до сміху. Того дня ми виходили з Авдіївки з боєм, саме тоді вбили львівського волонтера, а нам ніхто не міг додзвонитися, телефон просто обривали…

Тоня: Мені запам’яталося, як після нашого візиту в засекречену ескадрилью один із пілотів так надихнувся нашими піснями, що коли пролітав над озером і здійняв зграю гусей, просто в ефірі заспівав «Ой, летіли дикі гуси». Тоді його спів почули всі. Отримав від командира, що засмічує ефір (сміється).

– Які пісні найбільше полюбляють на передовій?

– Чомусь закарбувалося в пам’яті, коли виступали в Авдіївці, почався бій, ми спустилися в землянку, Юрій Тира каже: «Заспівай пісню «Край землі». Я заспівав, і обстріл припинився. «Степанович» мені пошепки: «мабуть, теж слухають» (сміється).

Більше заходять жартівливі, веселі пісні, хоча іноді хлопців пробиває і на лірику, тоді просять, наприклад, «Джеральдіну» заспівати. Іноді бачу з настрою, що треба задати жару, — виконую композиції навіть із ненормативною лексикою. Як мені казали: «Артист — це танк, який виводить на собі хлопців із поля бою психологічно».

Тоня: Наприклад, у госпіталі ми майже не виконуємо пісень, більше спілкуємося. Особливо в палатах біля ліжок бійців. Які пісні? Мабуть, більше народні, бо всі знають слова і можуть підспівати. На передовій часто просили заспівати пісню «Коханий». Хлопці не хочуть слухати про війну, хочуть відпочити, катають на БТРі, фотографуються.

– Іноді даєте концерти і для місцевого населення. Як вони сприймають ваші приїзди і вашу музику?

– Єдиний раз, коли я зустрівся з певним неприйняттям, це був Євсуг. До того не було жодних проблем.

– Тобто вони не визначилися з позицією чи визначилися не на нашу користь?

Скоріше друге. Вони зовсім не знають ні українських пісень, ні українських виконавців. Для мене було дико, що вони не знають, наприклад, хто такий Кузьма Скрябін. Шок, що є місця, де за всі роки незалежності ніколи не чули українських артистів. Щоб переконатися в цьому, я співав відомі хіти різних виконавців — ніхто не підспівував… Це дуже сумно. Інша справа — військовослужбовці. Їм українська музика заходить завжди.

– Маєте якусь статистику, скільки часу провели в АТО?

– Арсен: Ні, вже перестали рахувати.

– У 2014 році Тоня зустріла на передовій брата. Ви не знали, що він там?

– Це було в серпні 2014-го. Він підійшов і сказав, що мій троюрідний брат. Було дуже приємно, адже до того ми жодного разу не бачилися. Так склалося, що в моєї бабусі було 12 дітей, тому троюрідних братів і сестер у мене багато, на жаль, не всіх бачила.

– Часто хлопці дзвонять просять, щоб приїхали?

– Завжди. Навіть зараз 95-ка. Ми часто переписуємось. Є люди, які за ці роки стали друзями.

Історія «Джеральдіни»

– Арсене, після вашої участі у відборі на «Євробачення» на передовій не стихала «Джеральдіна». Як виникла ідея пісні?

– Я перечитав лист Чапліна до доньки і надихнувся, бо теж маю доньку, яка колись стане дорослою. Нічого не вигадував, просто брав фрази Чапліна і римував їх. Хотілося, щоб пісня вийшла легкою. Спочатку вона мала бути жартівливою, мелодія була інша. «Не Магелан» — це перша музика «Джеральдіни». Мені казали, що я можу бути другим в історії артистом, який жартома написав хіт. До слова, «Yesturday» теж спочатку задумувалася як жартівлива. Маккартні написав пісню про яєшню, думав, що то плагіат, а коли зрозумів, що мелодія крута, написав нормальний текст. У мене так само, це була пісня «ІА».

– Ви часто берете участь у проєктах з бійцями і для бійців. Наприклад, записали композицію з бійцем АТО Богданом Ковальчиним у рамках «Пісні війни». Звідки така ідея?

– Пісні війни — це композиції, які написані саме хлопцями, що воювали. Це їхні слова, відчуття. Ми робили аранжування, дещо змінювали текст, записували пісні. Ми намагалися передати зміст і меседж від бійців до всього українського суспільства.

– Арсене, ви були одним з артистів, хто зробив кавери на героїчні повстанські пісні для благодійного рок-фестивалю «Музика гідності». Розкажіть про це.

– Кавери українських героїчних пісень часів повстанських рухів ми робили разом із гуртом «Мандри» і ЯрмаК. Об’їздивши чи не всі військові частини на Сході України, організатори побачили реальну проблему з існуванням гідної музики, героїчних пісень у нашому інформаційному просторі та пісень, які слухають наші військові. Тому виникла така ідея. На концерті ці кавери були записані і передані в усі військові частини України. Нарешті стало можливим замінити «Батяня комбат» на адекватну українську музику.

– Тоня, ви разом з Арсеном уже багато років, але лише цієї зими у вашому репертуарі з’явилася пісня, яку написав ваш чоловік. Чому?

– Так, трек «Не двоє» — перша наша спільна творча робота. Арсен написав її ще восени під час гастролей, але композицію я записала у лютому через щільний графік. Арсен пише чудові пісні, але завжди здавалося, що то не мій формат. Цю композицію він написав суто для мене. Проте це однак був пошук, в деяких моментах мені довелося себе ламати. Він допоміг відшукати мої нові грані. Я вдячна йому за це.

«У Вірменії не був. Мови вірменської не знаю. Я пишу, думаю, співаю українською. Я народився і виріс у цій країні»

– Арсене, знаю вас нещодавно запрошували зніматися в кіно. Мали грати друга Івана Стуса — вірменина, як і ви. Чому шанувальникам не випало насолоди побачити вас у цьому амплуа?

– Для мене перша в житті ситуація, коли довелося говорити українською мовою з кавказьким акцентом. Це мені в голові не вкладалося. Тому не склалося (сміється).

– Ви часто буваєте в Вірменії?

– Не був там жодного разу. І, на жаль, навіть мови вірменської не знаю. Хоча з Тонею плануємо відвідати Єреван просто для себе.

– Не знаєте вірменської? Здивували. Ви народилися у Запоріжжі — російськомовному регіоні, чому майже всі ваші пісні все таки українською?

– Я народився і виріс у цій країні, я її люблю і поважаю. Я пишу українською, думаю українською, цією мовою і співаю. Все логічно. Ніхто, наприклад, не питає англійця, чому він співає англійською.

– Щодо телепроєкту «Голос країни», який дав поштовх для зростання вашої популярності. За новим сезоном стежите, порівнюєте?

– Тоня: Річ у тім, що наразі проєктом займається інший колектив продюсерів. Команда інша, але по-своєму креативна. Наприклад, мені дуже подобаються сучасні аранжування пісень. Найприємніше, що значно побільшало саме україномовних. Бо в нашому сезоні, коли я сказала, що принципово не співатиму російською, в продюсерів був шок. Я вдячна Руслані, яка все успішно розрулила, сказала, що я просто не можу співати російською і все.

– У вас досить щільна концертна програма, коли встигаєте відпочивати?

– Цього року вперше вдалося вирватися з сім’єю на відпочинок. Я заздалегідь спланувала. За кордоном побули тиждень, тиждень мали відпочити в Яремчі, але через чотири дні Арсену подзвонили, і він поїхав на зйомки.

«Теща локомотив нашої сім’ї»

– Арсене, які у вас стосунки з тещею?

– Арсен: У нас теща — дуже мудра жінка. Вона якщо щось робить, то ми помічаємо це не відразу (сміється).

– Щось мама підказує у творчості?

– Тоня: Мама більше як перший слухач, як критик. Хоча вона справжня мама, завжди хвалить дітей за роботу.

– Нещодавно Ніна Митрофанівна заспівала в дуеті з Монатіком, тут ви були радником і критиком?

– Так, коли Діма запропонував їй спільну роботу, мама відразу поцікавилася нашою думкою, як ми ставимося до цього артиста і чи варто їй з ним співпрацювати. Ми підтримали такий креатив. Усі задоволені.

– Ви співаєте на кухні вечорами?

– Арсен: Коли мама починає заводити якусь пісню, Тоня підхоплює, бо ж знає всі пісні, а ми з Іваном, братом Тоні, бігом відкриваємо «Гугл». Перший куплет не заважаємо, знайомимося з мелодією, поки шукаємо текст, далі співаємо, наче так і треба (сміється).

– Тоня: Здебільшого вдома розучуємо тексти. В нас Арсен ходить по дому співає, бо гітару має, мама підспівує, а я виспівуюся хіба що потім в машині.

– Які у вас сімейні традиції?

– Тоня: Ми живемо з мамою, тому в нас з Арсеном власних традицій поки що немає. Наприклад, на Різдво, Великдень ми намагаємося збиратися родиною за вечерею. На Великдень мене мама вербою б’є.

– Арсен: А мене відправляє до церкви. Я телефоную друзям, кажу, що я не стоятиму там усю ніч сам. Тобто мама у нас локомотив — штовхає всю родину.