Саме цей бомбардувальник є носієм ракет типу Х-22, якими країна 404 постійно обстрілює Україну. Традиційно, АрміяInform дізналася, як на болотах…
1 серпня 2019 року. Київ. Ранок. У Залі пам’яті Міністерства оборони – вшанування загиблих українських військових. Лунає дзвін за тими, кого забрала війна… Пронизливий, спустошений, наче пульсуючий біль: перший удар, другий, третій… Чотирнадцять разів поспіль…
Якими у пам’яті залишились хлопці для своїх близьких? Про що думають рідні загиблих воїнів у цю мить? Історії життя героїв, які загинули цього дня, від Арміяinform.
«Я так хочу в минуле, до батька, бо там він ще живий і ми такі щасливі»
Страшна звістка пролунала для 51-ї окремої механізованої бригади цього дня п’ять років тому. Внаслідок підриву на міні автомобіля ГАЗ-66 разом з бійцями загинув командир мінометної батареї капітан Андрій Задорожній.
Сам родом з Донбасу, він змалку мріяв стати військовим. Чотирнадцятирічним хлопцем вступив до Донецького військового ліцею, згодом – навчання у військовому виші в Сумах, служба на Хмельниччині та у Володимирі-Волинському. Саме тут і зустрів свою майбутню дружину Наталію. На війні, коли було дуже важко на душі, він подумки обіймав її та дітей – сина, названого на його честь, і маленьку донечку. Чи міг він подумати, що загине на рідній землі?
1 серпня 2014 року. Донбас. Підрозділ командира мінометної батареї 51-ї ОМБр капітана Задорожнього направляється до населеного пункту, що поблизу російського кордону. 36-річний офіцер із сержантом Русланом Калушем, старшими солдатами Михайлом Котельчуком, Сергієм Дармофалом і Сергієм Кушніром вирушають на «шишарику» в розвідку до Амвросіївки. У кузові – міномет.
Того дня доля зіграла з ними в гру: два шляхи на вибір у водія – один поворот ґрунтовкою – замінований шлях, другий – шанс на життя. Буквально якихось сто метрів між буттям і смертю, аж ні – лунає вибух. Наскочивши на протитанкову міну, машина підскакує і зі страшною силою падає на землю. Шофер від такого удару загинув на місці, а трьох воїнів вибуховою хвилею відкинуло з кузова. На одного з хлопців упав міномет. Андрій, який їхав у кабіні, кинувся рятувати побратима, але солдат вже горів заживо. Не врятував, не зміг. Рятуючи товариша, загинув сам…
– Як пролунала звістка про смерть чоловіка, зупинився годинник у нас вдома, який я зробила власноруч. Наче час зупинився без нього, – каже вдова капітана Задорожнього Наталія. – Серце крається болем. Сказати, що болить, не сказати нічого. Душа як виполоте поле – пустка. Син часто повторює: «я так хочу в минуле, до батька, бо там він ще живий і ми такі щасливі».
Вже згодом від побратимів родина дізналась: свого часу він вивів багатьох бійців із оточення під Ізвариним, врятувавши не одне життя на війні. За мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни капітан Андрій Задорожній нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно).
Орден «Народний Герой України» за батька отримав син Андрійко…
Мамо, ти знаєш, як пахне дитина? Так пахне моє щастя…
Серед присутніх у Залі пам’яті вдалося поспілкуватися з родиною одного з тих бійців, хто загинув у машині разом із Андрієм – близькими старшого солдата 51-ї ОМБр Сергія Кушніра.
– Каже мені, «мам, ти знаєш, які хлопці зібрались поруч? Просто кращі з найкращих. А командир у нас який! Дуже хороша людина». Це він про капітана Задорожного розповідав. Саме він витягнув мого сина, коли він був іще живим. З усіх хлопців, лише його тіло залишилося цілим, решту просто вибухом розірвало на шматки, – плаче горем вбита мати бійця Валентина Іванівна. – Це був мій найстарший син. Такий дружелюбний. У день загибелі перед обідом дзвонить мені й каже: «мам, так добре відпочив, як ніколи в житті…» Тепер спочиває вічно.
Наша остання зустріч перед очима весь час. Лише на один день приїхав у відпустку. Все думаю, чому так мало пирогів з картоплею насмажили, адже він так їх любив…
– Ми сиділи разом за однією партою в технікумі, – згадує зі сльозами на очах вдова бійця. – Побачила його очі і сказала собі: «буде мій» (усміхається). Згадує про тата семирічна донька Яночка. Кажу їй перед тим, як їхати сюди, напиши бажання свої, а вона: «татка поверни мені» і показує пальчиком на небо. А потім раптом маленька додає «і собаку хаскі привези..» Ну що тут скажеш, дитина ще… – говорить Юлія, сумно усміхаючись.
– Нещодавно вона поранилась, я цілую її малесеньку ручку, що болить, а вона каже: «ти робиш так, як тато колись, він кожного пальчика цілував». Їй було всього два рочки, коли він загинув, а вона все пам’ятає, уявляєте? – розповідає мати бійця. – Вона для нього була всесвітом. Коли народилась, ми приїхали до пологового будинку всією родиною. Він нас зустрічав там… такий щасливий. Я цього ніколи не забуду. Каже мені: «Мамо, ти знаєш, як пахне дитина?» Я кажу, «ну звичайно» (сміється), а він продовжує: «не можу нанюхатись і все. Так пахне моє щастя…»
– Нас не забули і ми дуже вдячні. Таке вшанування, як сьогодні, вкрай важливе, – говорить наостанок Валентина Іванівна. – Хочу, щоб люди згадували сина, хтось квіточку занесе, просто згадає добрим словом. Хочу, щоб онука знала про батька-героя, тому і збираю всі статті про нього в газетах… Дякую вам усім!
Майже всі побратими загинули…
До Києва з Кам’янки-Бузької приїхала і вдова молодшого сержанта 51-ї ОМБр Андрія Курочки Ірина. Її чоловік теж загинув цього дня. Не стримуючи сліз, вона розгублено тримала квіти і подумки була десь дуже далеко. В Андрія залишилась донька, проте хоча і минуло п’ять років, рани в дитини не загоюються. Боляче їй, тому з мамою вона не приїхала сьогодні.
– За повісткою його мобілізували в квітні. Остання зустріч наша була 7 червня, коли я приїхала до нього на Миколаївський полігон. Відчувала: станеться біда, постійно переслідували передчуття, страх. Він заспокоював постійно. Мені ще тоді здалося, що прощається… Другого серпня зранку повідомили, що загинув. Я нікого не знайшла з хлопців, хто б мені розповів про всі подробиці смерті. Майже всі його побратими загинули…
Коли нам погано з донею, пригадуємо його усмішку. Вона в нього була неймовірною. Згадуємо разом з нею, як їздили на море родиною, фірмові татусеві сніданки. По неділях вони мені готували смачнючі відбивні, адже за освітою Андрій був кухарем і дуже полюбляв готувати. Дуже не вистачає його нам, дуже… Дзвін за загиблими лунає, тож вони житимуть у наших серцях вічно.
