Нині Євген Миколайович воює на сході України. Нещодавно він завітав до АрміяInform і розповів про досвід історика, який став учасником вікопомних подій останнього…
Останні дні літа… Вадим та Олена святкують третю річницю весілля… Кульки та торт, романтична музика… Він дивиться на неї з тим же вогником в очах, що і у 2016-му, вона каже про кохання і натякає про мрії… Абсолютна ідилія… І їм зовсім не заважає бути щасливими те, що святкують вони в палаті центру нейрореабілітації, а наречений після складного поранення вже більше трьох років не ходить та не розмовляє…
– Труднощі є у всіх, – ділиться Олена Тимошенко. – Та головне, що Вадим поруч, до нього можна пригорнутись, його можна обійняти, йому можна розповісти про свої переживання. Багато дружин воїнів такої можливості не мають. А те, що не може розмовляти? Ми вже стільки пережили разом, настільки зріднились, що навіть по погляду все розуміємо. Вадим не встигне поглянути, а я вже йду й даю йому те, що потрібно. Друзі часто дивуються: «Звідки ти знала?» – Як звідки? «Він же попросив». А ще він може відповісти «так» чи «ні» рухом повік. Так це непросто, іноді потрібно задати мільйон питань, щоб влучити, але ми звикли. Також з допомогою алфавіту спілкуємось, називаю літери, а він на потрібній мене зупиняє. Коли чоловік починає натякати, що «віддай мене там кудись», то я розказую йому, що ось коли встанеш, можеш піти куди захочеш, але для цього треба встати.
Вадим із Оленою розписались в реанімації, коли чоловік вийшов з коми. Олену відмовляли всі – й сам Вадим, і друзі, знайомі… В рідному селі на Чернігівщині взагалі дивились, як на божевільну. «Тобі 25 років! Навіщо?» Олена ж просто була щасливою поряд з коханим…
– У нас дуже цікаво склалися стосунки, – пригадує жінка. – Ми довго приглядались один до одного, ходили на побачення і тільки через рік я прийняла його пропозицію жити разом. Ми орендували квартиру і що ви думаєте? Вже за два дні Вадиму прийшла повістка. Ось так ми разом прожили у тій орендованій квартирі всього п’ять днів. Вадим запитав, чи чекатиму, й пішов. А потім були годинні телефонні розмови… Хлопці на фронті навіть жартома знущались з Вадима. Казали: «Та приклей вже той телефон до вуха! Скільки ж можна! Про що ви там говорите цілими годинами?» А нам було все одно про що… Ніби відчували… Я навіть вночі з телефоном спала.
У день, коли кулеметник отримав поранення, Олена місця собі не знаходила. Каже: ще зранку було на душі не спокійно. Того дня наші воїни відбили піхотний штурм бойовиків на Авдіївську промзону. Вадим підірвався на міні. Дорогою до шпиталю у чоловіка зупинилось дихання, медики ледве врятували його життя…
– Написав повідомлення, що пішов на завдання і зник, – продовжує дружина. – Пройшло три години, чотири… Я намагалась себе якось заспокоїти. Коли до вечора він не виддзвонився, я почала телефонувати мільйон разів і йому, і усім друзям. Трубки ніхто не брав. О п’ятій ранку товариш сказав, що все добре. Виявилось, що, отримавши поранення, він попросив хлопців, щоб мені нічого не казали. І от вони всі його послухали і просто нічого не казали, а в мене вже половина голови посивіла за цю ніч. Я потім ще довго йому це пригадувала. «Ти як думав, що через день повернешся і скажеш: ой, я просто забув тобі подзвонити! Ні, щоб одразу все написати!» Потім товариші почали плутатись у показах і казати: «Ти не хвилюйся, головне, що живий». Ніхто не знав точно, де саме він знаходиться, і я пройшла сім кіл пекла, поки розшукала його в Дніпрі. Там стало відомо, що чоловік у надскладному стані, на апараті штучного дихання, почались приступи, консиліуми лікарів, пошуки інформації…
Олена розповідає, що спочатку вірила в диво, сподівалась, що за місяць-два все вирішиться і чоловік повернеться до повноцінного життя. Та після трьох років у госпіталях та реабілітаційних центрах зрозуміла, що кожне, навіть найменше досягнення – це титанічна праця.
– Ми не будуємо ілюзій, а важко працюємо над своїм майбутнім, – зізнається жінка. – Хтось скаже, що нічого не змінилось за три роки. Часто кажуть і пишуть мені, що він і тоді лежав, і зараз лежить, і тоді не міг самостійно поїсти, говорити, і зараз… От стільки сил, коштів, грошей витратили, а де результат? Та я пам’ятаю Вадима тоді в реанімації і тепер… Зараз він все відчуває, розуміє, нехай з допомогою і кривенько, але намагається робити кроки… Прогрес однозначно є і зупинятись на досягнутому ми не будемо. От нещодавно в тіло чоловіка імплантували своєрідну автоматичну помпу, яка допоможе позбутись болю і судомних проявів. Дуже допомагають побратими Вадима. Коли стало питання з помпою, вони за місяць допомогли знайти 600 тисяч гривень. А ще допомагають відволіктись від буденних проблем – минулого року відвезли нас на парад на День незалежності, а ще – на концерт Океан Ельзи… Сама б я цього не зробила.
Щастя Вадима та Олени потребує великої праці, психологічної та фізичної, а ще безмір надії… Та Олена запевняє, якби відмотати час назад, нічого б не стала змінювати в житті… Попри щоденні титанічні зусилля, вона вважає себе абсолютно щасливою людиною, адже поряд коханий чоловік… А труднощі є у всіх…
Біля 5:30 ранку 29 березня збройні сили рф атакували об’єкти критичної інфраструктури у Чернівецькій області.
Протягом бойової доби окупанти здійснили на Оріхівському напрямку 9 авіаційних ударів, застосувавши 10 керованих авіабомб та близько 3 десятків некерованих авіаційних ракет.
Володимир Зеленський високо оцінив роботу бійців та підрозділів, які відбивають атаки російських безпілотників.
У Національній гвардії України прокоментували історію з поїздкою в потязі службового собаки Ермі, яка викликала бурхливі обговорення в соцмережах.
Голова Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки, оборони та розвідки Олександр Завітневич повідомив, що потрібно зробити, щоб система рекрутингу набула подальшого поширення.
Ув’язнення отримали бойовики, які намагались «прорвати» оборону ЗСУ під Роботиним.
Захищаємо світ
Нині Євген Миколайович воює на сході України. Нещодавно він завітав до АрміяInform і розповів про досвід історика, який став учасником вікопомних подій останнього…