Країна-агресорка тривалий час намагалася насаджувати нам свою культуру та мову… Навесні 2022 року у відомого українського музиканта, телеведучого та військовослужбовця Миколая Сєрги народилася…
Я зустрічалась із Андрієм Момотом після державного іспиту, який він складав після завершення навчання на військовій кафедрі Вінницького національного медичного університету. До речі, склав на «відмінно». Він – перший медик у родині. Хоче бути або анестезіологом-реаніматологом, або терапевтом. І, швидше за все, військовим. Планує вступити до військово-медичної академії.
– Змалечку постійно брав участь у різних військово-патріотичних змаганнях і таборах. Я завжди був командиром. Одне із таких змагань проходило в славетній 95-й бригаді. Ми, старшокласники, тиждень жили на полігоні і посіли 3 місце. І на військову кафедру пішов, аби розібратися в структурі армії, вивчити, як і що працює у військовому організмі.
Під час розмови серйозність Андрія поступово зникає, в очах з’являються бісики авантюризму. Проте після мого запитання, чи не бажання «погратися у війнушки» підштовхнуло його на канікулах, після завершення третього курсу, рвонути на Схід, хлопець вмить стає ще серйознішим.
– Захищати Батьківщину – це мої ідейні переконання, мене в родині ростили в любові до рідної землі, до наших традицій, до історії. Може це дещо й пафосно, але я патріот, – переконує хлопець.
На «нуль» Андрій вперше потрапив 2017-го. Тоді хлопець закінчив третій курс, успішно склав медичний іспит «Крок 1» (своєрідний державний зріз на те, чи зможе далі навчатися студент-медик). Цим довів сам собі, що вже досяг певної сходинки професійної компетентності і може вирушити на Схід захищати Україну, про що мріяв ще після Майдану.
– Коли почався Майдан, я не міг всидіти вдома, хоч тоді ще був школярем. Навіть був поранений осколками гранати, що вибухнула поряд зі мною. Пам’ятаю, як я, поранений, по дорозі додому ще заїхав в МакДрайв, так кортіло з’їсти чогось шкідливого. Перев’язки робила подруга, бо до лікарні тоді ще небезпечно було звертатися: ніхто не знав, чим закінчиться протистояння з Беркутом. На Схід хотів вирушити одразу ж із початком бойових дій. Але обставини слалися так, що не зміг: вступив на навчання до медуніверситету. І вже коли склав «Крок», навіть не дочекавшись результатів, вирушив на передову в складі групи ASAP Rescue.
Із цією громадською організацією, яка надає медичну допомогу та здійснює евакуацію поранених військовослужбовців та цивільного населення, Андрій як парамедик на Сході був 5 разів. У прифронтових селах лікарів практично немає. Тож і надавати допомогу доводилося найчастіше цивільному населенню. Перші три поїздки Андрій згадує як процес постійного набуття досвіду. Хоч хлопець і вивчав фармакологію, та ж практичного досвіду в нього не було.
– Кожну вільну хвилину, коли не виїжджали до хворих, вивчав інструкції до ліків. Бо уявіть, приходить бабця із медкнижкою, а там «тисяча» діагнозів. Перед тобою – повний ящик із медикаментами, очі розбігаються, і не знаєш, за що хапатися. На щастя, перший тиждень я був не сам, їздив з лікарем Юлею Зозулею, вона трохи ввела в курс справи. Потім вже освоївся. Хочеш стати професіоналом – маєш добре знати свою справу. Я відповідав за здоров’я цих людей і не мав права схибити.
Довелося евакуювати і важкопоранених військовослужбовців, на щастя, всі були стабільні. Проте все-таки були випадки, які врізалися і в пам’ять, і в душу назавжди.
– Люди на Сході різні, і ми маємо це усвідомлювати. В однієї жіночки стався інфаркт, ми її хотіли завезти в Бахмут. Але на КПВВ вона почала криком кричати, що в Бахмуті її вб’ють і їй треба в ДНР. З одного боку розумієш: людина помирає, їй треба термінова допомога, з другого – вона хоче в ДНР. Закінчилось тим, що жінка написала відмову від госпіталізації. Я поставив їй крапельницю, ми домовились про те, щоб її першою чергою відправили на ту сторону. Запам’ятався й інший випадок. Приїхали на виклик, там двоє поранених: чоловік і жінка. Жінка молода, років до 30. За її життя ми вперто боролися. Вона тривалий час лежала без допомоги з величезною втратою крові, ще й п’яна. Зробили все від нас залежне, довезли живою до лікарні, але за дві години вона померла. А вдома в неї залишилася 6-річна донечка. І щоразу, коли ми приїжджали в те село, я не міг спокійно дивитися в оченята маленької дівчинки, яка залишилася фактично сиротою. Важко пережити будь-яку смерть.
Досвід та бойове братерство, щирі люди та стосунки, чесність, вміння жертвувати собою заради друга – такі плюси Андрій знайшов для себе на передовій. Проте є і мінуси.
– Ніколи не любив брехати, тим більше батькам, проте тут довелося. Вони спочатку нічого не знали про мої поїздки в АТО. Та й тепер думають, що я був на другій лінії, на практиці в госпіталі. Ще один мінус – важкувато повертатися до мирного життя. З одного боку війна загартовує. З іншого – забирає … Там все чітко і зрозуміло. Це чорне, це біле, ця людина хороша, ця – ні. Там ти знаєш, і це мені найбільше подобається, що коли ти смієшся разом із друзями, це щиро. Такі миті безцінні.
За два останні роки хлопець практично не відпочивав: навчання у медичному виші на бюджеті, коли кожний бал впливає на те, чи буде стипендія, поїздки на передову. Нині ж Андрій ще влаштувався на роботу. Жартує, що на морі був лише в Широкиному разом із «Госпітальєрами», і те – взимку. Каже, що просто потрібно багато вчитися, адже для майбутнього медика, тим більше для військового, це дуже важливо. А відпочити можна – і в тренажерному залі!
