Саме цей бомбардувальник є носієм ракет типу Х-22, якими країна 404 постійно обстрілює Україну. Традиційно, АрміяInform дізналася, як на болотах…
П’ять років тому Попасну блискавично звільнили від проросійських сил. Розлючений такою втратою ворог цілих три роки періодично намагався відбити це місто й повернути над ним контроль. Але — зась. Бо які б українські підрозділи із ним тут не билися, стояли вони на смерть. Ця розповідь — про один із них.
Першими із днем народження «привітали» бойовики
Це був не перший візит військових журналістів до підрозділів 54-ї окремої механізованої бригади, яка обороняла Попасну багато місяців. Тому тут нас зустрічали як давніх знайомих.
Командир блокпосту «Говерла» офіцер Сан Санич зручно схрещує руки на автоматі на грудях:
— Скажу вам, розвідка в сепарів працює непогано. За добу після нашої передислокації на цей напрямок вони вже знали мої позивний і номер мобільного. Дзвонили, намагались спілкувались. А сьогодні першими «привітали» з днем народження. Як почали бити з гранатометів та кулеметів приблизно о дванадцятій ночі, так десь о четвертій закінчили. Снайпери їхні також «поздоровляли» — метрів з двохсот. Вранішні привітання — уже приємніші: телефонувала люба донечка Юля.
— «Стрілка», «Стрілка»! Вистав подвійні оченята. У нас гості, — Сан Санич дає по радіо команду підлеглим, а нам, йдучи попереду, наказує не виходити на середину дороги, яка добре прострілюється. Пояснює: — Справа в тім, що ми стоїмо за триста метрів від лінії розмежування. За місяць нас чотири рази обстрілювали з мінометів, зокрема 120-міліметровими. Двічі на тиждень, як за графіком, б`ють зі станкових гранатометів. «Стрілкотня», звісно, щодня. У мене за місяць двоє поранених. Обом хлопцям по 19 років — хотіли вступати до військової академії у Львові. Але одному з них відірвало долоню, про кар`єру офіцера може забути…
Командир веде до укріплень ще одного відділення роти — «нульового», від якого до ворожих позицій кількасот метрів.
— Бачите наш прапор? — Показує рукою на стяг над укріпленнями. — Хочу його на Кремлі встановити. Жарт не без сенсу. Бо наш батальйон налаштований на виконання будь-якого завдання, воює як слід.
Поряд лунає кілька вибухів, виникає перестрілка. «Почалося», — зітхає заступник комбата «Петрівна». Петрівна була мобілізована добровольцем. Але, відвоювавши рік, залишилась служити за контрактом. Каже мені, що поки тут гинуть наші чоловіки, вона буде поряд з ними й не сидітиме склавши руки. Дещо, мовляв, уміє.
Сан Санич показує на ще один український прапор у сусідньому селі Катеринівка:
— Цю принаду встановили сепари. Нещодавно на цей стяг «купилася» розвідгрупа бригади. Взагалі в селі майже ніхто не живе. То хлопці й подумали, що там з`явився підрозділ «сусідів». Попали в засідку. Були поранені і в самій групі, і в екіпажі бойової машини, яка прийшла їй на виручку. Але з бою вийшли всі.
Знайомимось з бійцями на посту, з «оченятами». Цього разу в ролі «оченят», тобто спостерігача, п’ятдесятирічний Володимир. Він «афганець», має державні нагороди, у військкомат прийшов добровольцем. У нас знайшовся спільний знайомий — одноліток, теж «афганець», Тому розмова залагодилась одразу:
— Звідки вас турбують більше всього?
Володимир показує в амбразуру:
— Он ту лісопосадку бачиш? Снайпер підходить метрів на двісті. Робить постріл і миттєво відходить. Он там, десь за кілометр від наших «їжаків» у них опорний пункт. Б`ють з російського модернізованого станкового гранатомета, дальність стрільби більше двох кілометрів. Ми зі своїх звичайних АГС у відповідь не дістаємо. Звідти працюють міномети — дивись справа, все поле у воронках. Узагалі противна сторона нам нудьгувати не дає. І сусідам також, їх постійно «промацують» диверсанти…
За Петрівною, немов за стіною
Петрівна на УАЗику «веде» нас далі, до наступного опорника. Він займає позиції на панівній висоті, звідки прострілюється простір на кілька кілометрів. Заступник комбата тут же поринає у свої щоденні справи. А я спостерігаю, з якою величезною повагою ставляться до жінки буквально всі бійці й командири. Один із вартових підмітив мою реакцію:
— Ми за Петрівною, як за стіною… Коли все йде ладно, вона спокійна і ділова. Та якщо хтось, борони Боже, щось серйозно порушить — ховайся. Не подивиться ні на заслуги, ні на вік, ні на статуру. Мозок винесе по повній програмі.
Увагу привертає інший вартовий. Знайомлюсь. Позивний «Лісовик» прилип до нього після того, як чоловік у віддаленому секреті провів під обстрілами кілька діб. Але виконав поставлене завдання й вижив. «Лісовику» 56 років, у нього три доньки і троє синів, семеро онуків. До військкомату за повісткою на мобілізацію сам ходив тричі. Його старший син відвоював у АТО рік і демобілізувався. Нині «Лісовик» — старший стрілець.
— Друже, ви тут для сепарської артилерії як на долоні…
— А нічого. На днях, бачите, з-за того правого терикону били їхні чи то гаубиці, чи то «саушки». Поклали нам за спини два десятки снарядів. Саме собою, отримали у відповідь з чого маємо. Вони у нас теж як на долоні, але ми стоїмо вище, нам стріляти зручніше. Тепер мовчать до пори до часу…
