Країна-агресорка тривалий час намагалася насаджувати нам свою культуру та мову… Навесні 2022 року у відомого українського музиканта, телеведучого та військовослужбовця Миколая Сєрги народилася…
Вона бігла в темряві до захисників промки, а поруч падали ворожі снаряди. Тільки кошик з їжею, подруга-завуч і молитва, а ще надія – хлопці будуть не голодні й усі залишаться живими. Пані Людмила ховала учнів у підвал, бо біля школи зібрались озброєні бандити.
Директорка авдіївської ЗОШ № 7 Людмила Силіна зберегла любов до України у своїх вихованцях.
28 липня 2014 року більшість учнів знали: в місто прийшли НАШІ воїни, аби звільнити його від ворога. Тоді українські Збройні Сили витіснили підрозділи терористичних формувань, які контролювали Авдіївку від квітня. Під час цієї операції визволили й інші сусідні селища.
ІЗ ДОНБАСУ – НА МАЙДАН
Мешканці прифронтової Авдіївки спочатку зазнали безчинств ДНР, потім чули моторошне відлуння донецького аеропорту, а згодом і самі опинилися під ударом ворожих танків та артилерії. Українські військові рішуче, хоробро й самовіддано боронили і продовжують захищати місто. Проте навчити донеччан любити Україну і українську мову – вони не здатні.
– Це почуття виховують змалку, воно всмоктується з молоком матері, зростає на ґрунті народних звичаїв, закріплюється шаною до предків, які залишили все це у спадок, – переконана директорка ЗОШ № 7 Авдіївки Людмила Силіна.
Її батько – російськомовний, але мати, як щира українка, сформувала в доні чітку ментальну позицію. Народившись у Красноармійському районі, Людмила Іванівна здобула дві вищі освіти в Донецьку. Згодом у новоствореній авдіївській школі почала викладати російську мову і літературу, пізніше – українську. Тридцять років життя присвятила педагогіці…
– Так сталося, що я побувала на Майдані. У січні 2014-го приїхала до Києва на лікування. Через стан здоров’я учасником стати не змогла, але була поруч і бачила, як українці відстоювали свою гідність та національну ідею. А вже 1 травня, прямуючи на оздоровлення дорогою до Святогорська, у Слов’янську побачила перші денеерівські блокпости. Пам’ятаю, як не могла усвідомити, що відбувається, не вірилось, що все це насправді. І лякало майбутнє, – розповідає пані Людмила. Невдовзі жінка повернулась додому, де на неї чекали нові потрясіння.
«РУССКАЯ ВЕСНА» ЗА 22 КІЛОМЕТРИ ВІД ДОНЕЦЬКА
– 11 травня в Авдіївці відбувся референдум. «Сарафанне радіо» розповідало, що Крим відділився. Мовляв, і нам треба, бо життя тоді покращає. Ці маніпуляції російських агітаторів спрацювали на людях зрілого віку, хто пам’ятав радянські часи. Саме вони всіляко підтримували путінську владу й незаконні формування «ДНР». Той, хто мріяв повернутися в минуле, обирав для нас майбутнє. В нашій школі теж був референдум. Ми із заступником Зоєю Федорівною не пішли на нього. Лише з жахом спостерігали, що відбувалося й у місті та в рідній школі. Бачили, як на стільцях по периметру сиділи люди зі зброєю. Результати таких «виборів» ніхто не оголошував. Сходили на референдум, галочку поставили – і все, – розповідає Людмила Силіна.
У кінці травня бойовики підняли прапори «ДНР» над адміністрацією і міліцією. Людмила Іванівна зауважила ці зміни одного весняного ранку, йдучи на роботу. Пригадує, що коли почали знімати прапори України, місцева влада опору не чинила, всі просто спостерігали.
– На околиці міста, на вулиці Воробйова, 15, бандити почали будувати блокпост. Це вони готувалися до штурму. Укріплення зводили навпроти дев’ятиповерхівки, в якій я отримала квартиру, але пожити там не встигла, – каже співрозмовниця.
Передбачивши прихід української армії, жінка зрозуміла, що про них не забули і нашим військовим знадобиться підтримка. Тоді було важко визначити, кому зі знайомих можна довіряти, проте допомогти визволити місто від окупантів варто було спробувати.
– Олексій Дроб’язко був депутатом, його син учився в нашій школі. Спершу сподівалася, йому вдасться на сесії міськради підняти це питання. Але як тільки він звернувся до колег, його заарештували і довго тримали в полоні в Сніжному. За нього призначили викуп. Підключили всіх, кому довіряли, щоб зібрати кошти. Їх передали, але Олексій додому вернувся нескоро, – згадує події п’ятирічної давнини Людмила Іванівна.
ПОЇЗДКИ ДО «СТРАШНИХ БАНДЕРІВЦІВ»
З вересня 2014-го до весни 2016-го внаслідок активних боїв школа, де працює Людмила Силіна, регулярно потерпала від артобстрілів. Не встигали замінювати розбиті вікна. Ворог цілеспрямовано знищував інфраструктуру, завдаючи ударів по лініях електромереж, газо- та водопостачання. Через промислову важливість майже неушкодженим лишився лише Авдіївський коксохім. Як результат – узимку 2015-го Авдіївка нагадувала Чорнобиль.
– Світла в місті не було, з осені надії на опалення теж розвіялись. У кожному приміщенні, де лишилися люди, дошками забивали вікна, встановлювали буржуйки. Люди вулицями майже не ходили: там панували зграї собак, свист куль та осколків над головою. Після свята останнього дзвоника школярів відправили на канікули. Але 1-го вересня з ними не зустрілися. Через активні бої більшість батьків вивезли дітей на мирну землю. Вчителі працювали з ними дистанційно – відправляли завдання згідно з навчальною програмою. За шкільні парти учні повернулися лише у вересні 2016 року. Із 700 учнів, які тут навчались, прийшло тільки сто, – говорить пані Людмила.
Відновивши навчання, викладачі ЗОШ № 7, окрім планових дисциплін, вчили дітей діям у разі обстрілів, як правильно поводитися, виявивши вибухонебезпечні предмети. Але найважче, розповідає Людмила Іванівна, було пояснити все, що відбувається. Адже багато з них чули вдома від батьків одне, а бачили зовсім інше.
– Я нічого не нав’язувала і зараз не забиваю дітям голови. Лише вчу їх аналізувати факти, самостійно думати. До нас часто приходять українські військові. Негативно налаштовані вдома, учні спершу думали, що їх можуть скривдити, але зараз ця думка змінилася. Я навіть кілька разів організовувала екскурсії для дітей містами Західної України, аби розвіяти міфи про страшних «бандерівців».
СПОГАДИ ЗІ СЛЬОЗАМИ НА ОЧАХ
У вільний від роботи час Людмила Силіна з однодумцями допомагала українським військовим та добровольцям. Бувало, наготує смачних наїдків, збере до сумки пару закруток і разом з коліжанкою, перебіжками – до наших.
– Наварили картоплі, огірки, груші, навприсядки вулицями пройшли, бо усюди ж постріли, вибухи. Дісталися блокпосту, а підійти лячно. Показуємо здалеку, що принесли. Махаємо їм – мовляв, підходьте, бо ми боїмося. А нам у відповідь хлопчина років 19-20 гукає: «…Якби ви знали, як ми боїмося!». Все ж підійшли, віддали хлопцям харчі. Цього, мабуть, я ніколи не забуду, – розповідає педагог.
Не забуде Людмила Іванівна і зиму 2015 року, коли через шалені обстріли російських «Градів» замість уроків учителі з дітьми ховалися у підвалі школи. Під вечір батьки забирали дітвору, а вона з колегами святкувала Старий та Новий Рік у підземеллі.
– Із колегою треба було потрапити в дитсадок на вулиці Гагаріна. Ліхтарі не світять, йдемо в суцільному мороці під руку між будинками. І тут почався обстріл, – продовжує розповідь Людмила Іванівна. – Подруга вперед штовхає і каже: «Людчик, біжи!». Аж раптом таке осяяння і звуки страшні. Спитала, що це. А вона мені: «Це нам, Людчик, дорогу підсвічують, щоб бачили, куди біжимо. Я наче марити почала, зупинилась, спитала: «Це ми в раю чи в пеклі?». Оговталася лише під ранок. Лежу, плачу. Раптом у голові промайнуло – я вдома і жива. А як там колега, яка добігла до наметового містечка українських військових?
Подруга пані Людмили дивом вціліла, втрапивши тієї ночі під ще один обстріл уже в наметах наших захисників.
– Ми вдячні нашим хлопцям! Хоч як було важко, але у нас є стіни. Сюди, бува, долітає, а стріляють і попадають по ним…
Два роки тому Людмилу Силіну призначили директоркою школи, до якої поступово повертаються учні. Зараз їх понад три сотні.
– Уже третій рік ми проводимо військово-патріотичну гру «Сокіл» («Джура»), посвячення в козачата, влаштовуємо вечори Лесі Українки, Тараса Шевченка, заходи до Дня захисника України і свята Покрови, до Дня ЗСУ, Дня Незалежності. Сценарії, не нав’язані нами. Пропонуємо дітям фантазувати й робити так, як вони це бачать. І ми вже бачимо цю щиру любов до України.
Останні два роки можна назвати етапними у відновленні Авдіївки. Її мешканці досі чують постріли й вибухи, проте бояться вже не українських вояків, а проросійських найманців. З приходом Збройних Сил України тут хай не одразу, але відновлено електро- та водопостачання. А влада намагається розв’язати питання гарантованої подачі газу. Головне, що наступні покоління зростають з вірою у краще українське майбуття.
