Історії полонених детально фіксували самі російські історики. «У нас немає військовополонених, є зрадники!» — так колись нібито заявив кривавий Йосип Сталін. Жорстокість радянського…
Кінець 1980-х, місто Сєвероморськ на півночі Росії. В сім’ї військовослужбовця з України Миколи Мокряка виникла проблема — захворіла на ангіну дружина Наталія. Щоб інфекцію не підхопив їхній маленький син Роман, батько на кілька днів забирає його до себе на корабель «Запоріжжя». Там для хлопчика за няньок став увесь екіпаж. Хоча нині Роман мало пам’ятає цю подію, в сім’ї її вважають символічним початком військової служби сина.
Шлях до флоту зайняв у Романа чимало років. Після розвалу Союзу родина Мокряків вертається до України, на рідну Кіровоградщину. Тут хлопець закінчує середню школу і вступає на істфак педуніверситету. Проте, провчившись понад чотири роки, залишає виш, кілька місяців працює на будівництвах, а затим його призивають на строкову службу.
Служити Роман Мокряк потрапив на підводний човен «Запоріжжя». Після строкової юнак підписує контракт з ВМС України. Водночас заочно таки здобуває вищу освіту за фахом історика, продовжуючи будувати кар’єру військового моряка.
Для Романа, як і для багатьох з нас, усе змінив 2014-й рік. Він добре пам’ятає, як окупанти заблокували субмарину, як погрозами змушували екіпаж здатися, обіцянками «високих зарплат і неймовірних перспектив» змушували колег до зради.
Він вистояв, залишився вірним і разом з іншими моряками перебрався до Одеси. Тим часом агресор розв’язує війну на сході України. Батько Романа іде добровольцем у військо, вирушає в район АТО, мати ж стає волонтером.
Мокряк спочатку служить на ракетному катері «Прилуки», у 2016-му його призначають командиром малого броньованого артилерійського катера «Бердянськ», а восени 2018-го отримує наказ у складі групи кораблів здійснити перехід в Азовське море.
Саме катер «Бердянськ» уже в нейтральних водах обстріляли росіяни, прагнучи завадити законному проходу наших кораблів Керченською протокою. Тоді зазнали поранень троє українських військових моряків, а весь екіпаж захопили в полон.
Лейтенант Роман Мокряк як командир корабля уже під час перших допитів запропонував слідчим своє життя і свободу в обмін на звільнення екіпажу «Бердянська». Росіяни, очевидно, відмовили, бо з першими навалом і пострілом вони розпочали черговий спектакль брехні й ігнорування міжнародних норм та правил.
Роман демонстрував витримку і командирську волю й під час судових засідань, де полонених моряків намагалися видати за звичайних порушників кордону. Знаковий діалог у Лефортовському суді в Москві наводить адвокат наших моряків Ілля Новіков:
— Мокряк, встаньте. Назвіть суду ваше повне ім’я.
— Мокряк Роман Миколайович.
— Дату народження.
— 25 липня 1986.
— Місце народження.
Чому ви мовчите? Назвіть місце вашого народження!
— 17 стаття Женевської конвенції передбачає, що військовополонений має право не повідомляти про себе нічого, крім імені, звання, дати народження і особистого номера, — відповідає Роман судді.
— За якою адресою зареєстровані?
— Я не відповідатиму вам…
— Освіта?
— Не буду відповідати…
— Добре, зрозуміло, що не будете…
— Семидоський, встаньте. Назвіть суду своє повне ім’я!
Приклад командира наслідували й інші українські військовополонені. І хоча російська влада всіма можливими способами обмежує комунікацію полонених із зовнішнім світом та їхнє спілкування між собою, вони і через сім місяців у стінах московської тюрми не втратили гідності та витримки, розуміючи, що опинилися в заручниках у агресора.
